Іван Рябчий - Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий

3—4 книжки на рік. Зараз, приміром, працюю над 75-м романом, хоча видаю лише 21-й. У період написання книжки я настільки поглинута цим процесом, що думати про щось інше просто не можу.

Коли книжку написано, коли її починають готувати до друку, кут зору різко змінюється. І гостро постає питання про думку читача. На жаль, запізно — книжку вже написано… Щоразу доводиться вибирати з кількох текстів один, відштовхуючись від прогнозу: як до цього поставиться читач. Це — наче гра в покер.

Ваш кабінет просто засипано листами читачів. Хто вони — чоловіки, жінки, підлітки, старі?

Мені пишуть абсолютно різні люди. Слід розуміти, що книжки взагалі читають більше жінки, ніж чоловіки. Це — загальносвітова статистика. Ясна річ, що і в моїм випадку листів приходить більше від жінок. І переважають підлітки. Але є й пенсіонери. Трапляються як люди вкрай низької культури, від чиїх листів у мене починається депресія, так і інтелектуали, скажімо, шкільні вчителі французької мови. Частково особливості мого листування я розкриваю в романі «Форма життя».

Можливо, річ у тім, що читати мої книжки можна по-різному: для звичайного підлітка це просто цікава історія, а для університетського професора — натяки і підтекст. Це — багатоповерхові книжки, які вимагають багатоповерхового прочитання.

Чи правда, що ви пишете роман без виправлень?

Так. Звісно, потім редактор намагається правити, але я рідко погоджуюсь. Я ж не дурню якусь пишу! На момент написання напружено роздумую, тож усі мої виправлення — в голові. Але коли мій текст виходить із голови та лягає на папір, 99% залишиться в первісному вигляді. Я пишу у своєріднім трансі та довіряю цьому трансові. А редакторові — ні. Трапляється, що вони поправлять, покреслять, передадуть мені для ознайомлення. Тоді я викидаю правки у сміттєвий кошіль, а зранку приношу до видавництва текст і кажу, що внесла.

Не боїтеся, що дізнаються?

А вони знають.

Чи правда, що ви, коли пишете, не їсте?

Правда. Але це означає, що я цілими днями не їм. А про їжу згадую, лише закінчивши черговий «сеанс письма». Я помітила: якщо поїсти перед працею, манера письма погіршується, втрачає силу. Звісно, дієтологи не вдоволені, але почуваюсь я пречудово.

Ви не єдиний літератор у родині. Ваш прадід П’єр і ваш дід Поль були католицькими письменниками. А ваша сестра Жульєтта прославилася книжками рецептів. Чи відчуваєте ви якийсь-то вплив сім’ї?

Ні. Мій прадід П’єр Нотомб був доволі відомим у Бельгії поетом. Як Ви вірно сказали, католицьким, украй релігійним. А я зовсім не релігійна, навіть не наважуся назвати себе католичкою. Поль Нотомб — наша сімейна легенда, герой війни, співчутливий до комуністів пілот, друг Андре Мальро. Він потрапив до рук гестапо, його катували, а згодом, уже в мирний час, звинувачували у зраді. Який був скандал… Поль Нотомб писав чудові містичні трактати, але як письменник був не дуже відомим. Я ж філософських праць не пишу. І прадід, і дід такі далекі від мене…

Forbes Woman, 31.05.2013

Жан-Люк Утерс

Швидкісні поїзди — також чинник певного прогресу в літературі

Jean-Luc Outers

Жан-Люк Утерс народився 1949 року в Брюсселі, де провів усе життя. Це справжній брюсселець — людина відкрита, щира, толерантна, глибоко романтична. Жан-Люк — син знаного політика Люсьєна Утерса, якому присвячено один із його романів — «Місце мерця» (побачив світ українською мовою цього року у Видавничому домі «Букрек»); його батько очолював рух Валлонського оновлення, був серед засновників Демократичного фронту франкофонів, а в 1985—1988 роках був генеральним представником Французької спільноти Бельгії у Сенаті. Саме під впливом батька сформувалася залюблена у французьку мову і в рідний край особистість. Майже всі романи Утерса — це подорожі: уявні, географічні, ментальні. Звісна річ, син відомого політика не міг не піти на державну службу. В 1990—2012 роках Жан-Люк очолював Департамент книжки у Міністерстві культури Французької спільноти Бельгії. Саме йому судилося стати творцем нинішньої політики промоції бельгійської франкомовної літератури як усередині країни, так і за її межами.

Перший роман Жана-Люка «Порядок денний» побачив світ далекого 1987 року у видавництві «Gallimard». Це був великий успіх (за книжкою навіть зняли художній фільм!) — але відтоді твори Утерса виходили в інших видавництвах. У 1992 році за другий роман «Фах» він одержав найпрестижнішу літературну премію Бельгії — імені Віктора Росселя. Далі були «Місце мерця» (1995), «За водою» (2001), «Майстерня часу» (2004), «Подорож Люки» (2007), «День як ніч» (2013). Разом із фламандською письменницею Крістін Хеммерехтс він написав есе «Листи з плаского краю» (2010)[1] — лірично-інтелектуальну оповідь про Фландрію, Валлонію та Брюссель.

Із Жаном-Люком я зустрічаюся майже щороку під час поїздок до Бельгії. З першого ж погляду зрозуміло, що він — справжній письменник. Може зупинитися, замовкнути на півслові — і заслухатися співом птахів. Світ він усотує очима, які так і світяться захопленням. І водночас це бонвіван, гурман і гедоніст, як і всі справжні бельгійці. А ще — вдумлива людина з багатим чиновницьким досвідом.

Жан-Люк двічі відвідував Україну. Спершу його запросили на Тиждень Франкофонії у 2012 році. Він ставився до поїздки з гумором. Готелі soviet style викликали іронічну посмішку — ніби у хлопчака, який переживає веселу пригоду. Він був вражений, коли я сказав йому, що Булгаков (один з його улюблених письменників) народився саме у Києві — і зажадав побачити Музей Булгакова на Андріївському узвозі. Тоді якраз відбувалася «реконструкція» головної туристичної принади Києва — і нам довелося лізти у діру в паркані, стрибати по дошках, настелених над розібраною бруківкою; а дострибавши, ми довідалися, що музей зачинено. На щастя, на ґанку курила одна з працівниць. Дізнавшись, що пан письменник аж із Бельгії — і оце стрибав (а вона ж усе бачила!) з самого верху, щоби відвідати будинок Булгакових, вона нам відчинила. І зробила екскурсію. Чесно кажучи, Жан-Люк був трохи розчарований — адже експозицію присвячено переважно «Білій гвардії», творові, який мало знають у Європі; а він хотів би почути про «Майстра і Маргариту»…

Булгаков і Гоголь взагалі дуже близькі серцю кожного бельгійського письменника, адже «магічний реалізм» (те, що ми називаємо «булгаківщиною» та «гоголівщиною») — типова риса саме бельгійської літератури. Моріс Метерлінк, Жорж Роденбах, Каміль Лемонньє, Альбер Мокель, Поль Віллемс, Жак Стернберґ, Жан Муно, Ґі Ваас, Ґастон Компер, Андре-Марсель Адамек, Анн Ріштер, Жан-Батіст Баронян, Бернар Кіріні — всі, класики і сучасники, віддають данину цій містичній традиції. Бельгія — казкова країна…

Удруге