Іван Рябчий - Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий

Жан-Люк приїздив у 2015 році з нагоди виходу його книжки, до якої увійшли два романи в моєму перекладі — «Фах» та «Місце мерця». Він не побоявся їхати до країни, де точиться війна. Знову жив у готелі soviet style, але цього разу ми пішли не до музею, а до Києво-Печерської лаври. Дивно, але, оскільки вирішили скоротити шлях, то знову — як і минулого разу — довелося лізти крізь діру в паркані. «Яка величезна територія!», — дивувався Жан-Люк. Я помітив специфічний блиск у його очах. Це задум! Невже у новій книжці буде щось про Україну? Будемо сподіватися!

Націоналізм не згасає. Його живить історична пам’ять

Отже, Жане-Люку, що ти робиш тут, у Києві? Ти вже встиг познайомитися з містом? Які твої враження?

Я вперше і в Києві, і в Україні. Посольство Бельгії в Україні запросило мене взяти участь у Тижні Франкофонії, зустрітися з киянами, зокрема зі студентами й викладачами кількох вишів. Дуже рухливе місто, яке постійно кудись прямує. Багато нових будинків… А ще – страшенні затори! Ми на Заході у 1960—1970-х роках припустилися великої помилки, відкривши міста для машин, зруйнувавши для цього цілі квартали. Тепер повертаємося до міст, бо розуміємо, що їх треба захищати. Мені здається, що країни й міста, які нещодавно вийшли з комуністичного минулого, ризикують поринути у споживацтво нерозважно та анархічно. Скажімо, у Бухаресті нині повторюють наші помилки півстолітньої давнини. І все ж у Києві гарно, багато дерев. Дуже сподобався Володимирський собор — тут, поряд із готелем.

Ти нещодавно залишив посаду голови відділу поширення бельгійської літератури. І що тепер? Пишеш?

Ця посада зрештою стала нестерпною для мене, бо вона не сумісна з творчістю. Так, тепер я пишу, подорожую, витрачаю час тільки на себе.

І скільки часу ти обіймав цю посаду?

Двадцять один рік. Уявляєш собі? Увечері писати не можу, бо мозок ніби невільний, захаращений денними турботами, а вранці просто немає часу… Тому щороку я їздив до Італії сам і десь із місяць писав. Такі були дуже короткі й дуже насичені творчістю відпустки… Треба абстрагуватися від повсякдення.

Як відділ поширення бельгійської літератури підтримує письменників і видавців?

Для франкомовних письменників Бельгії ми маємо цілу систему стипендій, які дають змогу їм писати, не турбуючись про гроші, упродовж певного періоду — від трьох місяців до року. Також є резиденції для авторів — як у Бельгії, так і в інших країнах. Підтримуємо й бельгійських видавців, які дуже постраждали від останньої економічної кризи; порівняно з французькими видавництвами, наші дрібніші. Адже франкофонів у Бельгії небагато — всього чотири з половиною мільйонів людей. Отже, щоб вижити, книжка має переступити кордон із Францією, бельгійський письменник мусить потрапити на французький ринок. І ми в цьому допомагаємо, даємо кошти на видання книжкових серій.

Фінансуємо ми також фестивалі — невеликі, провінційні. Сприяємо й перекладові творів бельгійських письменників. У містечку Сенефф є колегіум, який утримує наш відділ і де ми приймаємо перекладачів бельгійської літератури. Наш бюджет — приблизно п’ять мільйонів євро на рік.

Чимало бельгійських франкомовних авторів друкуються у Франції: Ґі Ґофет, Франсуа Веєрганс і Вільям Кліф у «Gallimard», Анрі Бошо в «Actes Sud», Діана Мьор у «Sabien Wespieser», Амелі Нотомб у «Albin Michel» — цей перелік можна продовжувати ще довго. Та ти й сам видавався і в «Galimard», і в «Actes Sud», і в «La Différence» — усе це французькі видавництва. Це проблема чи ні?

Цілком природно, що автор шукає видавця з якнайширшим розповсюдженням. Адже хочеться, щоб тебе прочитало якомога більше людей! Коли я видавав свою першу книжку — «Порядок денний», я взагалі нікого не знав у видавничому світі, ба більше, навіть не підозрював, що в Бельгії є видавці…

Скільки тобі було тоді років?

Тридцять шість. За цим романом, до речі, 1992 року зняв фільм палестинсько-бельгійський режисер Мішель Клейфі…

І як ти знайшов видавця?

Дуже просто. Купив квиток на поїзд Брюссель — Париж. Тоді ця подорож тривала три години, нині — всього година і двадцять хвилин. Швидкісні поїзди — також чинник певного прогресу в літературі. Я мав десять роздрукованих примірників роману, розніс їх по видавцях у Шостому окрузі Парижа, де найбільше видавництв. І ось — перемога, мене видав «Ґаллімар»!

Звичайно, можна сказати, що Франція асимілює Бельгію, французи сприймають нас, валлонців, як рівних собі. У період між двома світовими війнами і до 1980-х років бельгійські письменники фактично соромилися казати, що вони — бельгійці. Нині ситуація кардинально змінилася. Ми пишаємося своїм «бельгітюдом». Я, приміром, ніколи не приховував від читачів свого бельгійського громадянства.

А у фламандомовній частині Бельгії — те саме?

Абсолютно те саме! Найбільші видавці — в сусідніх Нідерландах, в Амстердамі.

І підтримка для письменників — та сама?

Працює це трохи інакше, але загалом — так, та сама. У фламандців усе побудовано за британським зразком. Є фінансований міністерством літературний фонд, яким керує художня рада з найвідоміших письменників і найбільших видавців. Саме вони вирішують, кому давати гроші.

Не можу не згадати про політику… На якому етапі нині відносини валлонців і фламандців?

Бельгія більш як 500 днів жила без уряду[2] … І жила непогано! (Сміється.) Справді, державний борг зменшився, рівень безробіття — теж. Чому не було уряду? Бо у Фландрії одержали перемогу націоналісти, які зажадали відокремити свій регіон. Це стояло першим пунктом їхньої програми. Складно створити уряд із партією, яка хоче розділити твою країну! Перемовини тривали кілька місяців. Зрештою, націоналісти пішли в опозицію, а інші фламандські партії об’єднались і створили уряд. Нині йдеться про дуже амбітну й важливу для країни загалом реформу: уряд прагне передати регіонам майже всю владу. Колишній центр, таким чином, перетвориться на порожню мушлю, в його руках залишаться лише військові та зовнішні відносини.

Звідки в заможній Бельгії з’явився націоналізм?

Ви тут, в Україні, мабуть, добре знаєте: націоналізм є наслідком утисків, історичного приниження. У балтійських країнах, зокрема в Латвії, де я часто буваю, націоналізм набрав сили. Авжеж, мене це часом шокує, та коли думаєш, що їм довелося пережити — заперечення їхньої мови і культури, економічну блокаду, то краще розумієш фламандців. Протягом усього ХІХ ст. фламандців утискали — це правда! Фламандської мови не визнавали, офіційно вона не існувала, все відбувалося французькою, і лише пожвавлення націоналістичного руху сприяло визнанню фламандської мови і фламандської національної ідентичності. Однак у другій половині ХХ століття годі й казати про утиски