Шеклі Роберт - Найперша жертва, Шеклі Роберт

– Нічого поганого він вам не зробить, містере, його справа – полювання на птахів.

– Симпатичний песик. – промовив Гарольд. Він сидів спиною до дерева, рюкзак лежав біля його ніг.

– Вперше в наших краях? – поцікавилася пілотка.

– Так. Я з півночі, з-за Кіну.

– Збираєшся тут залишитися?

– Йду на південь, – відповів Гарольд.

– Нічого ти там не знайдеш. Відтоді як там похазяйнував Т-вірус

– Чув-чув, – підтакнув Гарольд.

Двоє валися на землю з обох боків від нього на відстані футів у п'ять. Чоловік а пілотці сів навпочіпки навпроти.

– А, може, ти збираєшся до Флориди, щоб найнятися ловити рибу? – запитав він.

– Може, й так.

– Забудь про це. Риба там уся здохла, навіть вода смердить. Колись можна було заїхати досить далеко на південь й жити з землі. А тепер ні, можеш мені повірити. Те ж саме можна робити й тут. Приєднуйся до нас. Це – Карл, а то – його брат Дейн. Я – Тег Сандерс.

– Радий з вами познайомитись, містере Сандерс. Мене звуть Гарольд Ердман. Дякую за пропозицію, але вважаю, мені краще податися далі на південь.

– Як собі знаєш, – сказав Тег. – Вже пізно, отож будь такий ласкавий, кинь нам свій рюкзак і виверни кишені, ми візьмемо те, що нам треба, й підемо собі. Одяг можеш залишити. Ну, як тобі такий варіант?

– Дуже люб'язно з вашого боку, але справа в тім, Тегу, що в мене не так-то й багато речей, і всі вони мені потрібні.

Тяг, похитавши головою, зітхнув:

– Всі так кажуть. Їм самим усе потрібно! Але мені й моїм хлопцям теж без цього не обійтися.

– Вам доведеться скористатись чиїмсь іншим добром.

– Мені здається, – вів далі Тег, – що нас тут троє проти одного, навіть якщо ти такий здоровий. Гадаю, я повівся досить благородно, запропонувавши залишити тобі одяг і життя. Правда, хлопці? Але деяким людям бракує вихованості. Тепер е лише два виходи: або ти тихо-мирно віддаєш нам свій рюкзак і вивертаєш кишені, або ми робимо це замість тебе.

Брати підсувалися ближче. Гарольд підвівся. У сутінках тьмяно блиснув "сміт і вессон", якого він тримав у руці.

– Ні. Я робитиму те. що вважаю за потрібне, а ви – своє. Це найкраще з того, що я можу вам запропонувати. А тепер піднімайтеся й забирайтесь геть.

Тег із братами трохи відсунулися. Та зброя їх, здавалося, не дуже зацікавила.

– У наш час кожний, – процідив Тег, – має зброю, однак ні в кого нема набоїв. А в тебе. Герольде, вони є?

– З'ясовувати краще не пробуй.

Тег засміявся:

– Чорт забирай, який він агресивний! Що більше погроз, то менше зарядів. Ділсі!

Собака кинувся на Гарольда. Пролунав постріл, куля влучила йому в груди й збила з ніг. Ділсі качався по землі й скавучав, аж поки Тег став навколішки й перерізав йому горлянку складаним ножем.

– Бідний старенький Ділсі, – промовив Тег, підводячись і витираючи лезо об траву. – На ньому ми перевіряли наявність патронів. Ти перший, хто їх мав і наважився використати. В тебе ще є чи то був останній?

– У мене їх стільки, скільки треба, – незворушно відказав Гарольд.

– Тоді ми, звісно, забираємося. Ти ж не стрілятимеш нам у спину, чи не так? Отож, хлопці, розвертаємось і тихо-мирно йдемо. Згода, Гарольде?

Цієї миті Тег раптом розвернувся й кинувся на Гарольда, низько тримаючи руку з ножем, щоб завдати смертельного удару. Той чогось такого і чекав. У штаті Нью-Йорк теж волоцюги водилися, хоча їх було не так уже й багато – грабувати нічого було, – але всі знали, що просто так вони від свого не відступаються. Бандити гадали, що звичайні громадяни не люблять стріляти, навіть маючи зброю в руках, і коли нападали на озброєну людину, то розраховували на її нерішучість. Гарольд, коли Тег кинувсь із гиканням на нього, вистрелив йому в плече, відчувши сильну віддачу своєї "сорокчетвірки". Брати заскавучали, неначе він влучив не в Тега, а в них, і кинулися навтіки. Волоцюга закрутивсь на місці й від різкого болю впав. Але швидко підхопився й побіг услід, за братами.

Гарольд не став їх переслідувати. Стріляти в темряві було марно, і, крім І того, йому не хотілося нікого вбивати. Поки за це не почнуть платити гроші, як то, кажуть, заведено в Мисливському Світі.

Він зібрав речі. Хвильку постояв над тілом собаки:

– Що ж, Ділсі, пробач. Але вибору в мене не було. Доведеться шукати іншого місця для ночівлі, бо, правду мовити, ділити притулок із мертвим собакою мені не хочеться.

Пройшовши десь із півмилі, він натрапив на ще одну улоговину І там влаштувався. Агресивним Гарольда ніхто в Кін-Веллі не назвав би. Просто в нього була мета, до якої він ішов уперто й ні на що не зважаючи.

5

Наступного дня його підкинули до Олбані. Тут з'ясувалося, що найближчий автобус у південному напрямку буде тільки через чотири дні, отож доведеться почекати. Гарольд зупинився в притулку Армії порятунку, колишньому пакгаузі, де тулилося близько двохсот чоловіків і жінок. Господарі намагалися нагодувати кожного, але суп був надто пісний й наїдку з нього не було ніякого. Вільного місця в притулку не виявилося, отож Гарольд отримав миску супу й запрошення розміститись надворі.

Нарешті прийшов автобус. То був пошарпаний "Грейхаунд", броньований з обох боків. У безлюдних районах штату бували напади грабіжників та бандитів. Диспетчер запевняв, що місцева поліція повністю контролює ситуацію, але казати можна що завгодно. Важкий, битком набитий старий автобус просувався досить повільно. Все було спокійно аж до самого Сафферна, містечка, що межує з штатом Нью-Джерсі.

Коли автобус під'їжджав до приміської автостанції, на платформі начебто нікого не було. Раптом зі станції вибіг низенький чоловічок у якомусь лахмітті загатив кулаком у дверцята.

– Відчиніть! – загорлав він. – Небезпека!

– Де? – запитав водій, відкриваючи для нього двері.

– Тут, – відповів чоловічок, виймаючи з кишені автоматичний пістолет. – Руки за голову й не рухатися, тоді ніхто не постраждає!

Гарольд, як і решта пасажирів, підкорився наказові. Револьвер був у нього за поясом, але витягти його швидко він не міг через рюкзак, який лежав на колінах. Чоловічок вигукнув якісь незрозумілі слова, як з'ясувалося потім, іспанські, і до автобуса вдерлися ще двоє. Обидва мали такі самі автоматичні пістолета. На голові одного з них був крислатий стетсон, колись сірий, а тепер якогось незрозумілого кольору, брудний як і весь його одяг. Одна нога була забинтована закривавленим ганчір'ям, і ходити він міг лише спираючись на когось із своїх супутників.

Залізши до автобуса, він вишкірив зуби, скинув капелюха й проголосив:

– Добрий день, леді і джентльмени! Зараз ми будемо вас грабувати. Будь ласка, слухайтеся моїх людей, і все буде гаразд. Comprende[1]?

То був худющий низькорослий франт огидної зовнішності, з мавпячим обличчям, хіба що не таким волохатим. Його тіло наче створене було для безформного лахміття. Проте посмішку він мав приємну.

– Хуан Естебан Лопес, або Малюк з Кетскіла до наших послуг, – промовив він. – Гадаю, вам уже зрозумілі наші плани. Мої друзі зараз пройдуться між рядами та позбирають те, що їм сподобається. Віддавайте все без жалю і швидко, друзі, бо ви ж не хочете, щоб ми почали сердитися. Ген, ти, там, – зненацька звернувся він до Гарольда.

– В чому справа? – запитав той, розмірковуючи, чи варто виймати револьвер.

– Піднімайся, amigo[2]. Бери рюкзак. Ти йдеш із нами. Але твою пушку я заберу.

Виявляється, він помітив револьвер. Узяв його в Гарольда і поклав у власну кишеню.

– Що вам від мене треба? – запротестував хлопець.

– Нічого ми тобі не зробимо, – сказав Малюк з Кетскіла, – в мене поранена нога, і ти мені трохи допоможеш.

Грабіжники закінчили обходити пасажирів та повилазили з автобуса, тягнучи за собою й Гарольда. Малюк свиснув. Із станції вибіг іще один висушений чоловічок.

– Зараз, amigo, – звернувся Малюк до Гарольда, – ти піднімеш мене на свої широкі дужі плечі, й ми подамося звідси геть.

Він зробив промовистий жест пістолетом і посміхнувся. Гарольд обережно підняв його на плечі Малюк із Кетскіла тихо зойкнув від болю в потривоженій нозі.

– Чато! – закричав він. – Сідай в машину, заводь мотор! А ти, – він поплескав Гарольда по плечу, – vamos caballo[3]!

Вони побігли до стоянки. Той, кого звали Чато, товстун років вісімнадцяти, перший добіг до старого "б'юїка" біля виходу зі станції. Коли й решта опинилися коло машини, він уже намагався, хоч і марно, завести мотор.

– Жартувати ніколи, – сказав Малюк. – У чім справа?

– Я ж казав, що запалювання нікудишнє, – почав виправдовуватись Чато, – нові деталі потрібні.

– Ти запевняв, що он машина протримається, поки нової не дістанемо.

– Я так гадав.

Мотор поволі заглух. Майже сів акумулятор. Із станції долинали якісь крики. По команді Гарольд знов підняв Лопеса на плечі Вони заквапилися до невисокої посадки за автостоянкою. Позад них почулися постріли.

– Чорт забирай, Естебане, – закричав Малюк з Кетскіла, – як же ви проґавили ті рушниці? Дивися під ноги, amigo, – звернувся вже до Гарольда. – Нам тільки впасти не вистачало.

Той з усіх сил біг схилом угору. Досягши заростей, почав крізь них продиратися, так що Лопес лише голову встигав нахиляти, щоб гілки не стібали його по очах. Тонка лозина хльоснула Малюка по голові, а тонка гілка вибила пістолет з його рук.

– Стривай! – вигукнув він.

– Забудь про нього, – прокричав у відповідь Гарольд.

Не зменшуючи швидкості він біг через посадку до пасовиська, яке вже просвічувало між стовбурами, а там лишалося перетнути ще одну дорогу – і до лісу. Хлопець трохи уповільнив крок. А через півмилі взагалі зупинився. Зняв Лопеса з плечей і опустив на землю. Тоді забрав у нього свого револьвера і засунув за пояс

– Приятелів своїх та можеш якось зібрати?

Малюк кивнув.

– То клич їх скоріше. Навряд чи ті, зі станції, ще й досі вас переслідують, однак краще всім зібратися разом і поміркувати, що робитимемо далі.

Малюк з Кетскіла приклав долоню до рота і пронизливо заскрекотав.

– Крик сороки, – повідомив він. – Що, непогано виходить?

– Може, й нічого, якби тут була хоч одна сорока, крім тебе.

Решта трос переховувалися неподалік. Вони підійшли, націливши пістолети на Гарольда. Малюк махнув рукою, щоб вони їх поопускали.

– Коли я загубив пістолет, ти міг скинути мене й повернутися до автобуса, – звернувся він до Гарольда. – Чом же не вчинив так?

– З двох причин.