Шеклі Роберт - Найперша жертва, Шеклі Роберт

Роберт Шеклі

НАЙПЕРША ЖЕРТВА

Переклад: Л. Бутенко

Моїй дружині Джей, з любов'ю

1

Вересневі збори громадськості містечка Кін-Веллі, штат Нью-Йорк ухвалили озброїти Гарольда Ердмана найкращим у місті пістолетом "Сміт і Вессон" 44 калібру і вирядити його на південь до острова Есмеральда, щоб він узяв участь у Полюванні.

Гарольда обрали через те, що він сам того прагнув, уся рідня його померла, він був неодружений, мав міцне здоров'я, добре вмів битись і вважався досить чесним, аби виконати свою частину домовленості: надіслати місту половину виграної в Полюванні суми, звісно, за умови, що не загине раніше, ніж встигне щось заробити.

Аби потрапити до Мисливського Світу, йому слід було спочатку попутками, а тоді на автобусах проїхати американським узбережжям аж до Майамі. А вже звідти він міг вилетіти на Есмеральду – маленький острівець на південному сході Багамського архіпелагу, де Полювання було дозволене офіційно.

Наскільки йому було відомо, подорожувати з штату Нью-Йорк до Флориди стало страшенно небезпечно. Розповідали про неймовірно жорстоких бандитів, що, сповнені жагою крові, тинялися дорогами, перестріваючи подорожніх. Про огорнені смердючою імлою спустошені землі, на яких колись були звалища промислових відходів, а тепер від одного необережного кроку там з-під ніг виривалися струмені отруйних газів, неначе земля намагалась позбутися жахливого тягаря концентрованих хімічних речовин і радіоактивних залишків, Від одного такого викиду людина помирала миттєво. Навіть якби кому і вдалося все те здолати, лишалися ще хижі міста півдня, населені істотами, яких навряд чи можна було вважати людьми: на своєму шляху вони вбивали кожного забираючи його речі, а іноді й з'їдаючи його самого.

Ось які чутки ходили про ті місця, обростаючи все новими брехнями, які подеколи виявлялися правдою.

Гарольд не дуже ними цікавився. Він був готовий іти на будь-який ризик аби лише вирватися із свого вмираючого містечка, що притулилося над одним із каньйонів отруєних Адірондакських гір. Йому хотілося зробити щось у своєму житті, і Полювання було єдиною для нього можливістю.

Гарольд був чималий на зріст, але для такого здорованя рухався легко та бігав швидше, ніж можна було чекати. Цей кремезний кругловидий приязний сільський парубок усміхався щирою усмішкою, але по очах його було видно, що І він свого не проґавить. Його нечесане чорне волосся спадало на комір виношеного жакета з червоної шотландки, на обличчі пробивалася кількаденна щетина, і на початок подорожі йому виповнилося двадцять вісім, і він трохи скидався на розбурканого посеред зимової сплячки ведмедя. Здоровенний, сонний, але меткий парубійко. Однак із зовнішності важко судити, чи не так?

2

– Отже, ти таки збираєшся, – промовив Алан. – І справді збираєшся на Есмеральду.

Гарольд кивнув. Минула година від міських зборів. Вони удвох щойно повечеряли і тепер сиділи на веранді Аланового будинку на Спрус-Хілл. Сонце саме сідало за вершини гір.

Алан був найкращий Гарольдів друг. Він теж мріяв стати Мисливцем, але на руках у нього була мати й дві сестри. Піти від них у такі часи означало б покинути їх на вірну смерть. В Гарольда ж не було нікого. Мати померла від туберкульозу, коли йому було п'ятнадцять. Батько, невеселий тихий чоловік, невдовзі після її смерті вирушив на південь шукати роботи. Відтоді ніхто про І нього не чув.

– Там, у Карибському басейні, цілий рік тепло, – сказав Алан. – Так я чув. І в них усе сучасне й нове. Як у тих старих журналах у школі. Вони користуються ваннами з гарячою та холодною водою. Там є ресторани, де готують з натуральних продуктів. Усі гарно вдягнені й щасливі.

– Бо єдине, чим вони займаються – це вбивають одне одного, – зауважив Гарольд.

– Ну й нічого страшного, правда ж?

– Не знаю. Я зроду нікого не вбивав. Та гадаю, що якось пристосуюся.

– Головне, щоб не вбили тебе, – сказав Алан.

– Атож.

– Там ти зустрінеш Нору.

Гарольд кивнув головою. Нора Олбрайт виїхала з Кін-Веллі два роки тому, коли Монреаль та Нью-Йорк іще з'єднували автобусні маршрути з зупинкою в Платсбурзі. Разом з чотирма іншими дівчатами вона подалася шукати роботу Гарній дівчині завжди набагато легше влаштуватися, ніж чоловікові, хоча іноді такій роботі не позаздриш. Багаті іноземці, особливо азіати, радо наймали гарненьких американок для хатньої роботи, так само як колись американці наймали миловидних німкень та англійок служницями або нянями. Інші дівчата з Кін-Веллі знайшли собі місця на півдні. Нора ж дісталась аж до самої Есмеральди, незалежного острівця в Карибському морі, що жив за законами Полювання. Гроші звідти вона надсилала регулярно.

– Бережися, гаразд? – попросив Алан.

– Добре.

– І передавай Норі від мене вітання.

– Звичайно, Алане.

Вони ще трохи посиділи, дивлячись, як сідає за гори сонце і поступово тьмяніє небо, аж поки відчули, що потягло північним холодом. В Адірондакських горах заходи були неймовірно прекрасні. Гарольду спало на думку, що він. мабуть, ніколи їх більше не побачить. Ще безліч разів сідатиме сонце, але вже не так.

3

Наступного дня Гарольд залишав містечко, маючи при собі "Сміт і Вессон", тридцять чотири набої до нього та двісті сімдесят шість доларів сімдесят три центи, що їх громада спромоглася зібрати йому в дорогу. Хоча ще не скінчився вересень, у повітрі вже відчувався подих зими, яка на півночі штату Нью-Йорк наставала так швидко, наче осені й не було зовсім.

Всі речі було складено в рюкзак, "Сміт і Вессон" запхано за пояс, набої лежали в правій кишені, щоб їх зручно було дістати. Він одягнув свій єдиний костюм, важелезний, із дуже цупкої вовни, що дістався йому після дядька Люка, коли той минулої весни помер від Т-віруса.

Востаннє він поглянув на гори, на вранішнє сонячне проміння, що відбивалося від гладеньких кам'яних брил, на купку вцілілих під час останнього кислотного дощу дерев і закинув рюкзак у кабіну Біллінгзової вантажівки. З усім цим він попрощався вчора ввечері. Машина рушила, і Гарольд більше не озирався.

Джо Біллінгз їхав до Глен Фолза по частини до тракторів. Ставало дедалі важче підтримувати старі "маккорміки" в робочому стані, врожаї ж були такі бідні, що виникала думка, чи потрібна техніка взагалі. Однак коней і мулів теж не вистачало, а потомства яків, що їх не так давно почали тут розводити, іще не було досить, аби істотно змінити ситуацію.

Наприкінці двадцять першого сторіччя людська недалекоглядність нарешті позначилася і на Америці. Щезли ліси. Загинули перенасичені нітратами посіви. В американській глибинці виникло безліч небезпечних зон на місці звалищ радіоактивних і хімічних відходів. У ґрунті припинилися регенеративні процеси. Навіть повітря дедалі погіршувалося. Неможливо було знайти роботу, бо ніхто не мав грошей. Псувалося обладнання і ремонтні засоби. І, що найгірше, нікому не було до цього діла.

Ще й досі не припинилася холодна війна, і нації час від часу брязкали зброєю. Але нікого це вже не цікавило. Більшість людей воліли, щоб було скинуто ті диявольські бомби й покінчено з усім разом. Хіба то життя? Краще якнайшвидше з ним розпрощатися. Бо старенька Земля летіла шкереберть.

Не слід було вирубувати ліси та джунглі. Треба було вчасно робити щось із кислотними дощами. Гарольд іще пам'ятав ті дні, коли на бурих Адірондакських схилах росла зелень. По-справжньому займатися екологією уряд почав лише п'ятдесят років тому. Одначе було вже надто пізно і не вистачало грошей.

Земля велика, і тому видужувала попри нескінченну сваволю людей, та нарешті вони зайшли надто далеко.

У висушених пустелях, на місці яких колись буяли ліси, не лишилося майже ніяких тварин. Спочатку загинули великі звірі в Африці та Америці. А тоді й уся збалансована екологічна система Землі почала розлазитися по всіх швах.

Колись родючі прерії й савани повисихали, їх позаносило задушливою пилюкою. Спустошення тривало, й одне лихо тягло за собою інше швидше, ніж їх можна було полічити. Виникали епідемії грипу та інші пошесті. Ті, хто вижив, розповзалися по Сполучених Штатах, намагаючись протриматися й перечекати, поки справи підуть на краще. Але чи підуть? Насправді ніхто на це не розраховував.

Північноамериканським континентом володіла смерть, смерть від голоду, хвороб і безконечного ланцюга нещасть, на які людина сама себе наразила.

І однаково людей було більше, ніж земля могла їх прогодувати. Людство збільшувалося, не маючи змоги забезпечити себе їжею. Загальна загибель була неминуча. Смерть перетворилася на явище таке звичне, таке повсюдне, що неодмінно мали виникнути місця на зразок Мисливського Світу, де як парадоксальна реакція на жахливі часи створилася ситуація, коли люди аплодували смерті, платили тим, хто з нею грав, і винагороджували найвитриваліших.

4

У Глен-Фолзі Гарольду довелося голосувати. Підвезти його погодився продавець жіночої білизни, власник "Нью Стенді Стімера". Вони проминали незасіяні поля, де гостре каміння випиналося з запилюженої землі, на якій нічого не родило відтоді, як через накопичення давніх і сучасних хімічних та ядерних відходів був отруєний Гудзон, а озеро Чемплейн перетворене на помийницю.

Зразу після заходу сонця продавець висадив його на перехресті доріг на південь від Честертауна серед вижатих полів і миршавих сосен. Гарольд вирішив десь притулитися на нічліг, бо зупиняти машини вночі було не варто. Вечір був теплий, Гарольд повечеряв смаженим м'ясом, випив води з фляжки. Він розшукав захищену від вітру невеличку улоговину, непомітну з дороги. Не варто привертати до себе увагу.

Але його все ж таки помітили. Вже смеркалося, коли над краєм його схованки з'явилися троє з собакою. Двоє мали бороди. Невисокі, виснажені, вони понасували свої капелюхи на самі очі. а вдягнуті були у щось сіро-брунатне й безформне. Третій з їхньої компанії буя високий і огрядний, навіть більший за Гарольда. Мав на собі сині потерті джинси й вицвілу пілотку часів громадянської війни. Якась неприродна крива усмішка надавала його обличчю страшного й трохи божевільного виразу.

Собака був схожий на гончака, весь у білих та чорних плямах. Побачивши Гарольда, він ошкірився, але голосу не подав.

– Спокійно, Ділсі, – сказав чолов'яга в пілотці.