Шекспір Вільям - Сон літньої ночі, Шекспір Вільям

А тепер, славний Пітере Клинцю, виклич усіх акторів за списком. Хлопці, станьте рядочком.

Клинець

Я викликатиму; а ви озивайтеся. Нік Навій. ткач?

Навій

Тут! Скажи, яка буде моя роль, і давай далі.

Клинець

Тобі, Ніку Навію, припала роль Пірама.

Навій

А хто цей Пірам? Коханець чи тиран?

Клинець

Коханець. Він сам себе вельми доблесно вбиває через кохання.

Навій

Ну, це така роль — коли зіграти її, як треба, без сліз не обійдеться! Коли її гратиму я, то хоч би глядачі очей не виплакали! Я цілу бурю здійму, я сам до певної міри тужитиму. Ну, давай далі. Та найдужче мені личить тиранів грати.* Я б зіграв Ракла * як ніхто — або ще якусь роль, таку, щоб землю гризти і щоб аж тріски летіли!
Скеля двигтить,
Камінь, летить,
Гучно тріщить
Брама темниці!
Долі сліпій
Дасть вирок свій
Хвеб осяйний *
На колісниці!
От де розмах! Ну, викликай і решту акторів. Це Раклів дух, це тиранський дух. А коханець куди жалісніший.

Клинець

Френсіс Дудка, міхоправ?

Дудка

Тут, Пітере Клинцю!

Клинець

Дудко, тобі доведеться грати Тізбу.

Дудка

А хто це — Тізба? Мандрівний лицар?

Клинець

Це та дама, що в неї закохався Пірам.

Дудка

Ні, ні, жіночої ролі мені не давайте. У мене вже борода сієть-ся.

Клинець

То дарма, ти однаково гратимеш у машкарі,* тільки говорити мусиш так тоненько, як лишень зумієш.

Навій

Якщо можна машкару надягти, то я й Тізбу зіграю. Я хіба ж таким тоненьким голоском пищатиму! Отак-о: "Тізбо, Тізбочко! — О Піраме, мій любий, це я! Це Тізба кохана твоя!"

Клинець

Ні, ні! Ти маєш грати Пірама, а ти, Дудко, Тізбу.

Навій

Ну, гаразд. Давай далі.

Клинець

Робін Замірок, кравець?

Замірок

Тут, Пітере Клинцю!

Клинець

Робіне Замірку, ти маєш зіграти Тізбину матір. Том Носик, лу-дильник?

Носик

Тут, Пітере Клинцю.

Клинець

Ти — Пірамового батька: сам я — Тізбиного батька. Столяре Гембелю, тобі припадає роль Лева, і, здається, все розподілено як-найкраще.

Гембель

А роль Лева у вас переписана? * Дайте її мені, дайте зразу, бо я дуже тугий, коли напам'ять учити.

Клинець

Та що там її вчити, її прямо з голови зіграти можна. Треба тільки рикати, і квит.

Навій

Давайте, я й Лева зіграю. Я так рикатиму, що сам князь гукне: "Ану, хай рикне ще раз! Ану ще раз!"

Клинець

Ні, як ти рикатимеш занадто страшно, то ще перелякаєш княгиню і дам так, що вони заверещать, а цього вистачить, щоб нас усіх повішали.

Усі

Еге ж, тоді нас перевішають усіх до одного!

Навій

Ваша правда, хлопці, як ми поперелякуємо тих дам до нестями, то їм нічого більше не зостанеться — тільки перевішати нас. Та я свій голос так розпрогресую, що рикатиму ніжно, мов голуб'яточко. Я вам так рикатиму, ніби соловейко.

Клинець

Ні, тобі не можна більш ніякої ролі грати, тільки Пірама. Бо Пірам чоловік собою показний, такий красень, наче намальований, та ще й делікатний, одне слово, справжній кавалер. І тому тільки ти мусиш зіграти Пірама.

Навій

Ну гаразд, коли так, то зіграю. А яку бороду мені найкраще начепити?*

Клинець

Та яку хочеш.

Навій

Я можу або солом'яно-біляву, або рудувату, або кармазиново-червону, або жовту-жовтісіньку, як французька корона.

Клинець

Ет, облиш ту Францію, вона ж геть облисіла від пранців, то щоб не грати тобі з голою пикою!.. Та ось вам ваші ролі, хлопці. Я прошу, благаю й наказую, щоб до завтрашнього вечора все вивчили напам'ять, і зійдемося в княжому гаю за милю від міста. Там ми при місяці влаштуємо репетицію, бо як зберемося в місті, то нас підглянуть та й розляпають скрізь про наш замір. А я тим часом складу список, яка бутахворія потрібна для нашої вистави. Та глядіть, не підведіть мене.

Навій

Прийдемо неодмінно й відрепетуємо п'єсу безпардонно, як по маслу. Та постарайтеся, щоб усе було як годиться. Бувайте здорові.

Клинець

Сходитись до Князевого дуба.

Навій

Гаразд! Хоч луснемо, а прийдемо.

Виходять.

ДІЯ ДРУГА

Сцена 1

Входять Ельф з одного боку і Пак (Робін Паливода) з другого.

Пак

Ну, що там, духу, га? Куди біжиш?

Ельф

Над горою і над долом
Через ліс і оболонь,
Над садком і частоколом
Через воду і вогонь
Швидше місяця шугаю.
Королеви фей слуга я.*
Я зрошаю моріжки,*
Де вона веде танки.
В неї варта — квіти рясту
В жовтих платтячках крапчастих.
Кожна крапка — то рубін,
Квітку пахом поїть він.
Росинок тут я маю назбирати —
Квіткам замість сережок почіпляти.
Прощай, вайло! Лечу, бо за. хвилину
Із почтом королева вже прилине!

Пак

Король іде побавитись сюди.
Щоб з ним вона не стрілася, гляди!
Бо він на неї лютий до нестями
За те, що є поміж її пажами
Украдене в індійського царя *
Одне хлоп'я вродливе, мов зоря.
Ревнивий. Оберон хотів малого
Забрати, й ловчого зробити з нього,
Але вона хлоп'я не віддає:
Ним тішиться, йому віночки в'є,
І нині, як північною добою
В гаю чи в лісі стрінуться обоє, —
Так сваряться, що ельфів душить страх:
Ховаються усі по жолудях.

Ельф

Стривай... Я впізнаю тебе! Мабуть,
Ти той, кого Паливодою звуть.
Ти Робін, дух збиточний і веселий,
Дівчат лякаєш часто ти по селах,
І злизуєш вершки, й ламаєш жорна,
Не раз тебе кленуть селянки чорно,
Бо ти їм масло збити не даєш.
Чи сусло бражне в кадовбі псуєш.
Нічні від тебе терплять мандрівці:
Для кпин ти зводиш їх на манівці.
Та хто тебе ласкаво прозиває,
Від тебе поміч і удачу має.
Це справді ти?

Пак

Так, слушний здогад твій,
Я той веселий каверзник нічний.
За блазня в Оберона я служу.
То перед ситим огирем іржу,
Мов кобилиця; то залізу в кухоль
До п'яної старої пащекухи,
Печеним яблуком у губи скочу,
Коли вона пивця хильнути схоче,
Й на підборіддя вихлюпну їй пиво.
Кумася щось розказує слізливо;
Стільцем прикинусь. Жінці ж сісти де б —
Я вислизну, й вона додолу геп!
Кричить, кляне — ледь-ледь не захлинеться.
Те бачивши, за боки всяк береться,
Й регоче там до сліз людина кожна —
Не часто сміх такий почути можна!
Та ось і Оберон! Ну, ельфе, йди!

Ельф

Вже й пані тут. Недовго й до біди!

Входить з одного боку Оберон, король фей і ельфів, зі своїм почтом, а з другого — Тітанія, королева, зі своїм.

Оберон

Не в добрий час, Тітаніє пихата!

Тітанія

Що, Оберон-ревнивець? Нумо далі,
Летімо, феї, геть, бо я зреклася
І ложа, й товариства Оберона.

Оберон

Зухвала, стій! Чи я тобі не пан?

Тітанія

А я тобі не пані? Але ж ти
З країни фей ушився тайкома
І цілий день в Коріновій подобі
Грав на сопілці й пісеньки складав
Зальотниці Філіді.* А чого
Ти прилетів аж з Індії сюди?
Бо та твоя дебела амазонка,
Ота твоя кохана войовниця
Бере з Тезеєм шлюб, і ти прилинув
Їх ложе шлюбне щастям наділити.

Оберон

Тітаніє, невже тобі не сором
Мені за Іпполіту дорікати,
Хоч ти чудово знаєш, що мені
Відомо, як Тезея любиш ти?
Хіба ж не ти його від Перігени *
Зманила геть під зорями нічними?
Не ти його намовила покинуть
Еглею, Аріадну, Антіопу?*

Тітанія

Це виплоди ревнивої уяви!
З кінця весни зійтись ми не могли
В долині, в горах, в лісі чи у лузі,
При джерелі, обкладенім камінням,
Чи над струмком в густих очеретах,
Чи на піску морського узбережжя,
Аби танки під вітру свист водити
Так, аби ти нам криком не завадив.
І вітер той, що марно нам свистів,
Розсердився і насмоктав із моря
Задушливих туманів, а вони
Дощами переповнили річки,*
І ті свавільно вийшли з берегів.
Відтоді марно тягне плуга віл,
Спливає марно потом плугатар:
Хліба гниють, не викинувши вусів,
Затоплені, порожні всі обори
Й на падлі гайвороння бенкетує.
Майданчики багно позаливало,
Де грали поселяни у скраклі,
А стежечки нетоптані травою
Позаростали так, що не знайти їх.
Вже люди ждуть — не діждуться зими,
І вечорами не бринять пісні,
А місяць, владар вод, блідий від гніву,
Зволожує дощами все повітря,
І люд застуда мучить та гостець.
Перемішалися тепло, і холод,
І пори року. Іней сивочубий
Червоній ружі падає в обійми,
Старий Мороз корону крижану
Віночком із весінніх квіточок
Оздобив, як на глум. Весна, і літо,
І плідна осінь, і зима сердита
Міняються уборами, збивають
Із пантелику світ, і він не може
Їх розрізнить. І весь цей рій нещасть
Із нашої зродився суперечки.*
Ми винні тут, ми їхні батько й мати.

Оберон

То виправ це! Від тебе все залежить.
Чого ти йдеш мені наперекір?
Чи так багато в тебе я прошу?
Віддай оте мізерне підмінча
Мені за пажа.

Тітанія

Ні, про це й не думай.
Не викупиш його за весь свій край!
То син моєї відданої жриці.
Як часто ми вночі сиділи поряд
У пряному індійському повітрі
На золотих Нептунових * пісках,
Дивилися на кораблі купецькі,
Сміялись, бачачи, як буйний вітер
Вітрила їхні туго надимає,
Мов животи жінок заваготілих.
Вона для сміху удавала з себе
Таке судно — ішла, немов пливла
(Тоді вона якраз носила в лоні
Мого улюбленця), й дрібнички всякі
Мені приносила, як той купець,
Що з-за морів привіз товар багатий.
Але вона померла у пологах.
Заради неї я плекаю хлопця
Й заради неї з ним не розлучусь.

Оберон

Чи довго ти пробудеш тут, у гаї?

Тітанія

Аж поки князь весілля відгуляє.
Як хочеш мирно з нами танцювати
І бавитись при місяці — ходімо.
Як ні — йди геть, і я піду від тебе.

Оберон

Віддай хлоп'я — і я піду з тобою.

Тітанія

Нізащо в світі! Ельфи, нум навтіки!
Як не втечу — посваримось навіки.

Тітанія з почтом виходить.

Оберон

Іди! Та з гаю не пущу тебе,
Аж поки не помщусь за цю образу.
Д підійди-но, Паку. Пам'ятаєш,
Як я сидів на скелі біля моря
І слухав спів русалки, що пливла,
Дельфіна осідлавши, і співала
Так дивовижно солодко та зграйно,
Аж море розхвильоване притихло
І зорі з неба стрімголов спадали
Ту пісню слухати.

Пак

О, пам'ятаю!

Оберон

В ту мить угледів я (хоч ти не бачив),
Як між землею і нічним світилом
Летів Ерот із луком у руках.
Націлившися в осяйну весталку,
Яка на небі західнім царює,*
Він золоту стрілу пустив у неї,
Що пронизала б тисячі сердець!
Але стріла вогненна враз погасла
У місячнім, невинному промінні,
А царствена весталка попливла
По небу далі, у цнотливі думи
Заглиблена. Одначе я помітив,
Куди упала золота стріла:
На західну маленьку білу квітку,
Й від рани квітка стада враз червона.
"Розбитим серцем" звуть її дівчата.
Знайди її! Яка вона, ти знаєш.
Лиш капни соком з неї на повіки
Людині сонній, і вона нестямно
У перше закохається створіння,
Яке побачить. Принеси мені
Ції трави. Та обернися швидше,
Ніж милю пропливе левіафан.

Пак

Та я за півгодини цілу землю
Опережу!
(Виходить)

Оберон

Коли добуду сік,
Підстережу Тітанію заснулу
І бризну в очі їй.