Володимир Худенко - California Man

який бачив, чимдуж, стрімголов…

ГОЛОС ВИРВАВ ЇЇ З МОНОТОННОГО ГУЛУ ВІДНОВЛЕННЯ СЕНСОРІВ, П’ЯНОЇ МЛОСТИ ЧУЖИХ ДРІМЛИВИЦЬ, СКРИПІВ ВИТОКУ ПАМ’ЯТІ, ЛАГІВ І ХИБ, МИЛКИХ ГЛІТЧІВ…

– Даруйте…

Сказав отой голос, і індикація прояснилась. Вона побачила власника голосу під щільним кольористим масивом даних. Дані розсмокталися, округлилися і прилипли сяючими текстурами до його лиця… Хлопчина, підліток із невинним здоровим обличчям і смішною кіскою, що звисала на плече, одягнений у вицвілу чорну формену куртку поліції Ріно зі зрізаними пізнавальними знаками, світло-сірі джинси… Він сидів у кріслі навпроти неї, так само коло вікна.

А вона була сонна.

Тому, коротко зиркнувши на нього, одразу ж рефлекторно потяглась правицею до пояса – перевірити, чи контейнер на місці. Хлопчина прослідкував за її рухом і помітив під її сірим світшотом нейлоновий пояс, втиканий енергоємностями, кобуру і пластикову рукоять дорогого лазерного пістолета з фосфоричною фіолетовою бабкою…

Манікюр у дівчини також злегка світився фіолетовим, і він замилувався її доглянутою рученькою, поки вона ковзала пальцями під кобуру… Потім він іще раз оглядів її всю. Заспана дівчина семітської зовнішності з чималими сережками-перлинками у вухах, у світшоті і коричневих ковбойських штанях…

– Даруйте… – сказав їй ще раз.

– Що, пробач? – спитала вона з ледь вловимим акцентом.

І розгублено огляділась по вагону, цій дивній суміші довоєнного хай-теку і потертості пустищ. Зручні крісла з віртуальними меню, голографічні інсталяції, екрани, ядучі кольори, приємне сяйво, широченні вікна і прохід… Але от пасажири…

Дрони шмигали в проходах, продаючи їдло та напої, дітвора гасала слідом, намагаючись вловити їх… Якийсь товстун в широкому сомбреро з насолодою вминав хот-дог роботизованою щелепою, бабця й дід дрімали в громіздких шоломах віртуальної реальності, а спотворена виразками жилава, майже лиса жінка заряджала від роз’єму свого крісла очевидно саморобну енергетичну рушницю.

Облізлі губи цмолили із інгаляторів, а руки і протези тицяли в меню…

– Я розбудив вас поглядом, – сказав хлопчина ще раз.

– Що? Поглядом? – озвалась вона сонно.

Вгляділась у вікно – там стрімко сутеніло і пустеля меркла.

Самі лиш ховеркари охорони мигали ген віддалік.

– Ну так. У мене чіпкий погляд… – дзеленчав хлопчина. – Дехто каже. А я на вас дивився. Як ви спали. Вибачайте.

– Зовсім ні, я…

– Просто ви красиві. Я й дивився.

Вона всміхнулась.

– Дяка.

– Ні, насправді! – гукнув він.

Образився чи…

– Ну нехай. Спасибі.

Сказала, щоб відлип, а він ізнов…

– Ви з Ріно?

– Що?

– Із Ріно?

– Ні, працюю там.

– А я тамтешній.

– Справді?

– Народився там. Ви де працюєте?

– На гідропоніці.

– Серйозно? Інженером?

– Охоронцем.

– А, ну так… – кивнув. – Онно і пістолет. Осака?

– Що?

– Ну, пістолет.

– А, так… Із термоелементом.

Усміхнулась. Ну й причепа!..

– Це серйозно. А тепер куди?

– Що-що?

– Даруйте, може, це секрет…

– Та ні, я просто сонна… До батьків.

– А це далеко?

– Ні, тут поруч. Скоро я зійду.

– От шкода. А я подумав – поговоримо іще…

– А ти далеко?

– В гори.

– В гори?

– В гори. Я законник.

– Що? Мисливець?

– Зовсім ні! Я чесний виконавець і судовий службовець. Я служив у поліції Ріно.

– Пробач, – вона всміхнулась трошки зверхньо. – Мені здалось, ти надто молодий.

Він ледь почервонів.

– Я полісмен. Ну, був ним. А тепер я виконавець. Тут платять в рази вище, і до того ж це… Я не якийсь там убивця чи головоріз, ви не подумайте. Виконую ухвали суду.

– Працюєш на Бушемів?

– Зовсім ні!

Він спалахнув.

– На мешканців Ріно… Ми не якісь там розбишаки чи бандити. Це у вас на пустищах вбивають ні за що і просто так, а ми…

– Не ображайся, просто я… Ти надто молодий, невже тебе так ваблять… ці убивства. Вистежувати покидьків і все оце.

Чого вона із ним патякає? От лихо…

А він же не вмовкав.

– Чому б і ні?

– І ти… вбивав до цього?

– Ну…

Вона поглянула пильніш, а він опустив погляд.

– Так. Вбивав, – сказав.

– Неправда.

– Що неправда?

– Не вбивав.

Він одповів не зразу.

У вікні промигнули кілька поодиноких вогників – ховеркари супроводу так і шмигали над темною пустелею.

– Це неважливо, – сказав він. – Я вб’ю тепер.

– Це дійсно того варте? – запитала ще вона.

А він прорік мов сам до себе:

– Так, уб’ю.

– Ти милий хлопець. Може, грець із ним? До того ж – вбити можуть і тебе.

– Не можуть.

– Помиляєшся.

– Не можуть. Я вправніший за усіх.

– Так не буває.

– Ні! Буває!

– О повір… Ти ж зовсім ще дитина.

– Не дитина.

Вона поглянула на його руки в дрібненьких гнійниках – хлопець тримав їх на колінах.

– Я зможу вбити будь-кого, – неголосно додав він.

– Ні, не зможеш. Це не гра. До того ж – ти не думаєш про те, що забираєш.

– Забираю?

– Про життя, котре ти забереш в людини. Навіть покидька… Ти вб’єш, а потім будеш думати про це. Весь час. Ти не забудеш тих, кого убив.

– Чого б це?

– Не забудеш. Це… Убивство – це убивство. От і все. Ти милий хлопець, зовсім юний…

– Ну то й що?

– Навіщо тобі це?

– Бо я це можу.

– Що?

– Я можу – от і все. Я маю дещо… незвичайне.

– Ти про що?

– Про те, що робить мене кращим.

– Кращим? Слухай…

Вона ще позіхнула й додала:

– Ти так говориш, наче це змагання. А це зовсім не… Це ненормально, от і все. Роби як знаєш, але це… Вчинити комусь смерть – неправильно. Просто…

– Лише це і правильно.

– Що-що?

– Є лише це. Є смерть і є безодня. Більш нічого.

Вона поглянула на нього ще пильніше.

– Чому ти так сказав? – спитала.

Він мовчав.

– Про цю безодню…

Його уста скривилися в півусмішці.

– Я говорив із нею. Там.

Сказав він і кивнув у бік вікна. Тьма розлягалась за вікном, і одинокі вогники її не розганяли.

– У цій пустелі. Казав, як сильно я її люблю.

Правиця дівки з фосфоричним манікюром потяглась до кобури.

А він сказав до дівки тихо-тихо:

– Ну ж бо, Плакса-Зої, ухопи його. Молю тебе, благаю – ухопи.

Його гноїсті руки все лежали на колінах, так само розслаблено.

Правиця дівчини дрібненько задрижала й віддалилася від кобури.

І зблідлі губи дівчини тихенько видихнули:

– Рон?

Незносно потяглися безкінечні миті, миті, миті…

Повіки дівчини дрижали, а в очах бриніли сльози.

– Рон? Це… ти?

Вона повільно опустила руки на коліна.

– Так. Це ти… у всьому винен. Це твоїх рук…

– Досить. Наостанок я скажу тобі.

– Це ти…

Дівча дрижало.

А хлопчина проказав неголосно:

– Асемблери. Так я їх називаю. Несуттєво. Це лиш сім’я, що запліднює мерців.

Вагон струснувся, світло з голограмами померкло на хвилину.