Коцюбинський - В дорозі, Коцюбинський

А як тiльки в розк­ри­тi очi всту­пи­ло зе­ле­не, що ко­ти­лось буй­ни­ми хви­ля­ми лу­кiв та лi­су, як тiльки не­бо спус­ти­лось i нiж­но торк­ну­лось об­лич­чя, не­мов пу­шин­ка, як тiльки в гру­ди ввiл­лявсь зо­ло­тий на­пiй по­вiт­ря, йо­го спо­ви­ла со­лод­ка вто­ма, як у лю­ди­ни, що вста­ла з смер­тельно­го ло­жа, i впа­ло десь у бе­зод­ню все, чим до­сi жив: спе­ка ро­бо­ти, во­гонь не­без­пе­ки, чад кро­вi i бо­ротьби… Так на­че вiн тiльки вчо­ра ро­див­ся, в один день з мо­ло­дою при­ро­дою. I не мав си­ли, не хтiв спи­ни­тись над тим, що з ним ро­би­лось, стру­шу­вав з се­бе всi дум­ки й сум­нi­ви, як гу­си з крил во­ду, пе­реп­лив­ши на­реш­тi рiч­ку.

Брiв се­ред жи­та i ди­вив­ся но­ви­ми очи­ма… нi, не но­ви­ми, а ти­ми, -що дов­го спа­ли пiд ва­гою безв­лад­них по­вi­кiв, - ди­вивсь, як ски­па­ло мо­ло­де жи­то си­нiм шу­мо­вин­ням ко­лос­ся, як би­ло хви­ля­ми у чор­ний лiс. А лiс ку­дись йшов. Йшли ку­дись сос­ни, ря­ди ви­со­ких пнiв. На вер­шеч­ках, жов­тих, як ана­на­си, ле­жа­ли чор­нi ко­ро­ни, мов во­ло­ха­тi па­па­хи. Зда­ле­ка йшли, пе­ре­хо­ди­ли рiч­ки, фi­оле­то­вi до­ро­ги, гли­бо­кi баг­на - й за­ма­за­ли но­ги, бо до по­ло­ви­ни пнi бу­ли сi­рi, як за­сох­ле бо­ло­то. Йшли i ще­за­ли у си­зiй млi.

Коли ж Ки­ри­ло всту­пив у лiс, но­ги сков­за­лись у нього, як на пар­ке­тi, над го­ло­вою хи­мер­но кор­чи­лись гiл­ки - клуб­ки жов­тих га­дюк, гой­да­лись кош­ла­тi вi­ти, на­че фо­те­лi, де спо­чи­ва­ло сон­це, а ма­ленькi га­луз­ки, пу­чеч­ки сос­но­вих гi­лок сте­ли­лись на не­бi, як до­ро­ге гап­ту­ван­ня по бла­кит­но­му шов­ку. I сон­це го­рi­ло за ни­ми, як за ки­тай­ським ек­ра­ном.

За лi­сом дрi­ма­ли лу­ки, на­че сто­ячi во­ди пiд ма­том ряс­ки. По них блу­ка­ли тi­нi ле­тю­чих хмар, на­че хор­ти при­па­да­ли, ню­ши­ли й ще­за­ли у ре­зе­до­вих прос­то­рах.

Попадались ма­ленькi озе­ра, що гра­ли лус­кою i трi­по­тi­ли, як срiб­на ри­ба, ки­ну­та з рiч­ки на над­бе­реж­ну тра­ву. Або ве­ли­кi - з му­ром синього оче­ре­ту, з бi­лим об­лич­чям во­дя­них лi­лiй, з баг­нис­ти­ми бе­ре­га­ми, чор­ни­ми i блис­ку­чи­ми, як мок­рi спи­ни гi­по­по­та­мiв, з теп­лим ду­хом во­ди i на­му­лу.

I все бу­ло та­ке здо­ро­ве, цi­ле, без­жур­не, i все спi­ва­ло хва­лу без­люд­дю…

Кирило не пи­тав вже ха­зяй­ку про лист. Але од­но­го ра­зу, як зби­рав­ся ви­хо­дить, во­на са­ма по­да­ла йо­му лис­та.

Ага! Хi­ба се до нього? Ну, доб­ре, доб­ре… Взяв ма­ши­нально i, не гля­нув­ши на­вiть, пок­лав у ки­ше­ню. Що во­на ка­же? При­хо­див до нього i не зас­тав? Се пан­на Ус­тя скла­ла той гар­ний бу­кет? Що? Про­хав зай­ти i кон­че сьогод­нi? Ну, доб­ре, доб­ре… Чу­дес­нi квi­ти, - i який смак має та пан­на Ус­тя…

Тепер по цi­лих днях ле­жав над бе­ре­гом рiч­ки i ди­вив­ся на не­бо. Йо­го зай­ма­ли хма­ри - ся нес­по­кiй­на не­бес­на люд­нiсть, за якою вiн сте­жив; вiч­но жи­ва, вiч­но рух­ли­ва. Ча­сом здiй­ма­лись там бу­чi, на­род­нi повс­тан­ня. Мча­ли обу­ре­нi юр­ми, чор­нi од гнi­ву, грiз­нi, з ри­ком, з гро­мом руш­ниць, з вог­ня­ми бомб, з чер­во­ни­ми пра­по­ра­ми. То­чи­лись не­бес­нi вiй­ни, па­да­ли тру­пи, а їм то­ло­чи­ли гру­ди все но­вi ла­ви. I не­вi­до­мо, хто пе­ре­мiг.

Або знов бу­ло спо­кiй­но - i люд­нiсть гу­ля­ла, як на бульва­рах. Ра­дiс­но й лег­ко плив­ли ве­се­лi гро­ма­ди в бi­лих та си­нiх сер­пан­ках, нiж­нi дiв­ча­та, пиш­нi жiн­ки, ро­же­вi дi­ти, - i скрiзь бу­ло пов­но ра­до­щiв, смi­ху.

Часом з'явля­лись блi­дi хма­рин­ки, дов­гi, ху­дi, про­зо­рi, не­мов су­хот­ни­ки про­ход­жа­лись десь на ку­рор­тi по­над бла­кит­ним мо­рем.

Або пас­ли­ся вiв­цi - цi­лi ота­ри бi­лих яг­нят, i як пас­тух - зо­ло­те сон­це.

Кирило сте­жив твор­чi про­це­си, що вiд­бу­ва­лись на не­бi. Хтось не­вi­до­мий, ве­ли­кий май­стер, лi­пив з сi­рої ма­си звi­рiв, лю­дей, пта­хiв, бу­дин­ки, ве­жi, го­ро­ди цi­лi - i пус­кав їх на во­лю, щоб за­се­ли­ти не­бо. Але все те бу­ло си­ре, не всти­га­ло ствер­дi­ти i ут­ра­ча­ло фор­му. Звi­рi змi­ня­лись у ве­жi, з лю­дей ви­хо­ди­ли го­ри, з го­ро­дiв - пта­хи; бу­дин­ки прий­ма­ли фор­му лю­дей, а тi знов змi­ня­лись у ске­лi, що ото­ча­ли гли­бо­кi, пов­но­во­дi озе­ра. Ва­ли­лись роз­кiш­нi хра­ми, роз­та­ва­ли на альпах снi­ги, i з пиш­них тро­янд оси­па­лись ро­же­вi пла­точ­ки. А не­вi­до­мий вже ша­ле­нiв - тво­рив дра­ко­нiв, кри­ла­тих ко­ней, гри­фiв та кро­ко­ди­лiв; але й тi жи­ли тiльки хви­лин­ку, щоб пе­рет­во­ри­тись у щось но­ве. То­дi, зне­мiг­шись, в роз­пу­цi, мi­шав все ра­зом у сi­рий ха­ос i сам розп­ли­вав­ся у сум.

Цiкавi теж бу­ли тi­нi i їх жит­тя. Ки­ри­ло зо­рив за ни­ми, як во­ни кор­чи­лись по­пiд ку­ща­ми, пня­ми де­рев, пiд бе­ре­гом рiч­ки, їм бу­ло бо­ля­че i не­ви­гiд­но. I тiльки то­дi, як сон­це втом­ля­лось i од вер­шеч­ка сла­ви спус­ка­лось униз, тi­нi по­ма­лу i обе­реж­но прос­ту­ва­ли скор­че­нi чле­ни, рос­ли i лiз­ли все да­лi та да­лi. Над­ве­чiр во­ни ляг­ли вже у весь свiй зрiст, ляг­ли по до­ли­нах без краю дов­гi чор­нi то­по­лi, тон­кi кри­ла­тi вiт­ря­ки, шпи­ляс­тi дзвi­ни­цi, ди­ма­рi фаб­рик - весь го­род цик­ло­пiв, чор­ний, нi­мий i ни­ций.

Кирило не чув до­ко­рiв. Кра­су при­ро­ди i її спо­кiй пив хти­во, як спраг­лий во­ду, без дум­ки i без сум­нi­ву. Як щось на­леж­не. За­губ­ле­не щось i знай­де­не зно­ву. Зда­ле­ку ча­сом, як з-пiд зем­лi, до­лi­та­ла до нього лу­на знай­омих сиг­на­лiв, але та­ка блi­да, без­си­ла, що за­раз вми­ра­ла. I вiн не хо­тiв її слу­хать. За­те по но­чах йо­го мор­ду­ва­ло. У снi зда­ва­лось, що вiн щось му­сить, щось кон­че му­сить зро­би­ти - й не мо­же. Не має си­ли. Зби­рає всю мiць, нап­ру­жує во­лю, зми­вається по­том - й не мо­же. А му­сить… Бо­лi­ло.

Будився роз­би­тий, без­си­лий, та пер­ший со­няч­ний про­мiнь, що тяг­ся до нього крiзь шиб­ку, вби­рав у се­бе ту сон­ну ма­ру i вер­тав си­ли.

Тепер Ки­ри­ло хо­див вже не сам - пан­на Ус­тя зна­ла чу­до­вi ку­точ­ки, оази квi­ток. Во­на йшла пе­ред нього, свi­жа i чис­та, з блис­ка­вич­ною лi­нiєю тi­ла, i смi­ялась ве­се­ло й теп­ло, як сон­це. В лi­сi во­на сi­да­ла десь на га­луз­ку i гой­да­ла но­га­ми, ту­ги­ми i мо­ло­ди­ми. На­че ру­сал­ка.

- Не ди­вiться на ме­не.

- Коли я хо­чу.

- А я не хо­чу.

- Менi бай­ду­же.

- А я зак­ри­юсь.

- А я одк­рию.

- Тiльки нас­мiльтесь.

- Уже нас­мi­ливсь.

- Ай!

I знов те "ай", та­ке ви­со­ке, лос­кот­ли­во-жi­но­че i срiб­но-дзвiн­ке.

Вiн дер­жав ру­ки, а во­на жму­ри­ла очi, хо­ва­ла ли­це, i смiх си­павсь їй з гор­ла, як лi­со­вi го­рi­хи у криш­та­ле­ву ва­зу.

Перекидались сло­ва­ми, пус­ти­ми i нез­нач­ни­ми, аби по­да­ти один од­но­му го­лос, i сло­ва тi прис­та­ва­ли до них, як бу­дя­ки, що труд­но одiр­ва­ти з оде­жi.

Над бе­ре­гом рiч­ки во­на роз­зу­ва­лась, бро­ди­ла по мiл­кiй во­дi. Во­да поз­во­ля­ла ди­ви­тись на її но­ги, та­кi блi­дi, як вi­но­чок нар­ци­са. По бла­кит­нiй во­дi плив­ли й ще­за­ли ле­генькi хма­ри, а во­на зда­ва­лась од­ною з них - ро­же­ва,