Коцюбинський - В дорозі, Коцюбинський

***

Дe б Ки­ри­ло не був, що б не ро­бив, скрiзь ото­ча­ла йо­го ат­мос­фе­ра, гус­та й своєрiд­на, що зас­ло­ня­ла ба­га­то пред­ме­тiв, на­че їх зов­сiм не бу­ло на свi­тi. Ат­мос­фе­ра га­ря­ча, три­вож­на, вся - не­без­пе­ка i бо­ротьба, вiч­ний упад i пi­дой­ма, розк­вiт на­дiї й роз­пу­ка, по­чут­тя си­ли й зне­сил­ля i без­ко­неч­но дов­га до­ро­га, на якiй стiльки вже по­ляг­ло… До­ро­га, якiй, зда­ва­лось, кiн­ця не вид­ко. Цi­лий ряд жертв, за­гин бла­го­род­них, най­ближ­чих, чад кро­вi i та­нець смер­тi, га­ря­чий во­ро­жий вiд­дих, що при­па­дає до слi­ду, й те вiч­не "му­сиш", що гна­ло зв'язу­вать там, де ро­зiр­ва­ли, роз­жев­рi­ти те, що при­га­са­ло. Ту ат­мос­фе­ру но­сив Ки­ри­ло з со­бою, як квiт­ка за­пах. Во­на одiп­ха­ла од нього ро­ди­ну, у нiй розп­ли­лись ко­лиш­нi звич­ки й пот­ре­би мо­ло­до­го жит­тя, роз­вi­ялось на­вiть прiз­ви­ще влас­не. "Ки­ри­ло", "то­ва­риш Ки­ри­ло" - хi­ба вiн звав­ся ко­ли iнак­ше?

Краса при­ро­ди, при­над­нiсть жiн­ки, ча­ри му­зи­ки i сло­ва - все се ко­ти­лось, як хви­лi в да­ле­ко­му мо­рi, чу­жi й не­ви­ди­мi. При­ро­да - се бу­ли день або нiч, зи­ма чи лi­то - час зруч­ний або нез­руч­ний зад­ля ро­бо­ти; жiн­ка - то­ва­риш чи во­рог, пiс­ня - лиш те, що кли­че до бо­ротьби. I двад­цять три ро­ки, под­воєнi в тi­нях на ху­до­му об­лич­чi, у зморш­цi на чо­лi, не­мов зрек­лись своїх прав, зсу­ши­ли мо­ло­дiсть…

Високий, струн­кий, бi­ля­вий; бла­кит­нi очi, при­том­ле­нi тро­хи; тем­на со­роч­ка, ши­ро­кий по­яс - та­кий приїхав вiн в го­род.

Учинив "явку", ска­зав па­роль. Доб­ре! Тiльки тре­ба за­че­ка­ти лис­та.

А тим ча­сом Ки­ри­ла по­ве­ли аж на край мiс­та, де в пев­но­му за­хис­тi мiг пе­ре­бу­ти.

Йшли дов­го душ­ни­ми ву­ли­ця­ми, пов­ни­ми пи­лу, аж сi­ло сон­це, i на зо­ло­тi не­ба, як на тлi вi­зан­тiй­сько­го об­ра­зу, за­чор­нi­ли сiльве­ти то­поль та да­хiв. То­ва­риш го­во­рив щось нер­во­во, на­че хо­тiв впев­ни­ти не тiльки Ки­ри­ла, але й се­бе, що спра­ва цi­ка­ва, а тим ча­сом в йо­го об­лiз­лiй фi­гу­рi i в по­ру­дi­лiм пальтi чу­лось щось ви­ну­ва­те i без­на­дiй­не.

На квар­ти­рi їх стрi­ла ха­зяй­ка i по­ка­за­ла кiм­на­ту. Ну, те­пер на доб­ра­нiч. Як тiльки на­дiй­де лист, за­раз мож­на по­ча­ти ро­бо­ту. Ки­ри­ло ли­шив­ся сам i бай­дуж­но ди­вив­ся, як нiч об­гор­та­ла са­док - чор­на, гус­та i теп­ла. Сiв на по­ро­зi i за­ку­рив. Бу­ло так ти­хо, спо­кiй­но. Чер­во­ний вог­ник цвiв се­ред но­чi, як квiт­ка щас­тя, в пiтьмi ду­ма­лось яс­но, як нi­ко­ли при свiт­лi. Вiн ду­мав про те, зад­ля чо­го приїхав, що має зро­би­ти, i чор­ний па­вук-тур­бо­та по­чав уже ткать свої сi­тi.

Несподiвано, рап­том у чор­ну ти­шу щось впа­ло. Жи­ве, ве­се­ле i без­тур­бот­не. Зас­ка­ка­ло по лис­тi, збу­ди­ло по­вiт­ря, штовх­ну­ло зем­лю i вог­ко дих­ну­ло прос­то в ли­це. Про­нес­лось шу­мом, об­ми­ло зем­лю i щез­ло. А то­дi вип­лив на не­бо мi­сяць. Ки­ри­ло вий­шов у сад i якось ра­зом уб­рав у се­бе важ­кi де­ре­ва, пов­нi, як губ­ка, во­дою, срiб­ляс­тий ре­гiт мок­рих лис­точ­кiв, шеп­тан­ня кра­пель по­мiж га­лу­зок, обiй­ми тi­ней з зе­ле­ним свiт­лом i синє гли­бо­ке не­бо, прос­те, спо­кiй­не. При­ро­да зiтх­ну­ла пов­ни­ми грудьми, зiтх­нув i Ки­ри­ло.

Невже вiн сього нi­ко­ли не ба­чив?

Було якось чуд­но i по-но­во­му приємно, що лос­ко­та­ли чо­ло хо­лод­нi крап­лi, що спли­ва­ло на нього зе­ле­не свiт­ло, що в сер­цi ста­ло так са­мо спо­кiй­но, як i на не­бi…

Довго не мiг зас­ну­ти.

На дру­гий день про­ки­нувсь пiз­но - i пер­ша дум­ка бу­ла про лист. По­бiг до ха­зяй­ки i од­чи­нив две­рi.

- Добридень! Нiх­то не при­но­сив до ме­не лис­та?

- Ай!

Високе, чис­то жi­но­че i рiз­ко-дзвiн­ке, во­но в блис­кав­ку зли­лось з ро­же­вим тi­лом та з ло­по­том нiг. Ляс­ну­ли две­рi i - ста­ло пус­то.

Знадвору в сi­ни всту­па­ла ха­зяй­ка. Нi, лист не при­ход­на.

Се бу­ло див­но, що ту од­по­вiдь прий­няв так бай­дуж­но.

Взяв шап­ку.

День був блис­ку­чий, лiт­нiй. У пра­ву ру­ку їживсь да­ха­ми та ко­ми­на­ми фаб­рик за­дим­ле­ний го­род, на­лi­во сте­ли­лись зе­ле­нi лу­ки i ви­ги­на­лись фес­то­ни лi­су. Нап­ра­во? Чи влi­во? Ва­гав­ся хви­ли­ну - i по­дав­ся на лу­ку.

Наче нi­чо­го не од­мi­ни­лось за сей ко­рот­кий час, а чо­гось очi не так ди­ви­лись i дум­ки бу­ли не тi. Щось на­че згу­бив i не хо­че пiд­ня­ти" щось на­че змив з нього вчо­раш­нiй до­щик - че­рез те, мо­же, бу­ло так лег­ко. Приємно бу­ло сту­па­ти по твер­дiй стеж­цi, вiд­чу­ва­ти ро­бо­ту ту­гих мус­ку­лiв нiг. Раз-два!.. Пiдс­тав­ля­ти ли­це пiд сон­це i вi­тер i йти ку­дись без цi­лi, без дум­ки про обов'язки, лю­дей, ро­бо­ту. Йти се­ред по­ля, ку­па­ти тi­ло в зо­ло­тих хви­лях, а очi в бла­ки­тi. Як ди­кий звiр. В тiм бу­ло но­ве щось i га­неб­но со­лод­ке. Над­ве­чiр тiльки по­вер­нув втом­ле­ний, чор­ний од сон­ця, як ци­ган, з ру­ка­ми, пов­ни­ми квi­тiв.

Вечерю по­да­ла ха­зяй­ська доч­ка. Се бу­ло те "ай!", спо­ло­ха­не вран­цi, мо­ло­деньке, бi­ля­ве, з нiж­ною лi­нiєю тi­ла, кур­но­се i синьооке.

Кирило прос­тяг­нув ру­ку.

- Я на­ля­кав вас уран­цi?

Воно пирс­ну­ло смi­хом й на­ду­ло ро­же­вi губ­ки, пов­нi i вог­кi.

I знов Ки­ри­ло по­чув у со­бi чуд­не щось: йо­го на­ди­ла лi­нiя губ i їх ро­же­ва вог­кiсть.

Ну, звiс­но, во­на на­ля­ка­лась; при­би­ра­ла, бу­ла не­одяг­не­на i не спо­дi­ва­лась, що хтось од­чи­нить две­рi. Вiн про­сить ви­ба­чи­ти, бо не мiг зна­ти, що в сьому до­мi є та­ка… "Яка та­ка?" - "Ну, та­ка, та­ка… пан­на Оле­на…" - "Оле­на?" - "Хi­ба не вга­дав, що її зва­ти Оле­на?" - "Ха-ха! А мо­же, i не Оле­на?" - "Ну, то На­та­ля". - "Якраз! Ха-ха!" - "Ще не вга­дав? Те­пер вже на­пев­но: Вар­ва­ра, Нас­тя, Ок­са­на, Ма­рiя…" - "Нi й нi, нi­ко­ли вiн не вга­дає, а от во­на знає, що вiн Пет­ро". - "Ба нi, не так…" - "Пет­ро, Пет­ро, Пет­ро…"

З дру­гої ха­ти гу­ка­ла ха­зяй­ка:

- Усте, де ти там щез­ла!

Ага, ось во­но й ви­лiз­ло ши­ло з мiш­ка. Для пер­шої стрi­чi з пан­ною Ус­тею вiн їй да­рує от­сi квiт­ки. "Отсей бур'ян?" Ну, ко­ли се бур'ян, то вiн за­би­рає на­зад.

Але Ус­тя уже вхо­пи­ла квi­ти й по­бiг­ла з кiм­на­ти.

Й на дру­гий день лис­та не бу­ло. Ки­ри­ло обу­ривсь. Свинст­во, мер­зо­та! Вiн мар­нує до­ро­гий час, а во­ни там си­дять со­бi згор­нув­ши ру­ки. I се пар­тiй­на ро­бо­та! Чорт знає що за по­ряд­ки! Хо­див по ха­тi ве­ли­ким та лег­ким кро­ком, на­че злiсть од­ри­ва­ла йо­го од зем­лi, i дув на по­лу­мiнь злос­тi, щоб роз­ду­ти в по­же­жу. А ра­зом з тим, десь з гли­би­ни, со­чи­лись пiд­зем­нi дже­ре­ла i га­си­ли во­гонь. Ло­вив не­щи­рiсть i чув зне­охо­ту, що блу­ка­ла у ньому, як тiнь бист­роп­лин­ної хмар­ки. I се вик­ли­ка­ло у ньому гнiв. Тре­ба пi­ти у го­род i роз­пи­та­тись. Швид­ко зiб­рав­ся, вий­шов на ву­ли­цю i… по­вер­нув