Коцюбинський - В дорозі, Коцюбинський

гри­мiв на зiб­ран­нях, кли­кав до бою, га­ря­чий, од­важ­ний, лю­би­мий… i йо­го жiн­ку, та­ку ма­леньку, рух­ли­ву, що ще не­дав­но бу­ла осе­ред­ком. "То­ва­риш Ма­рiя…" Яким чу­дом во­ни ще на во­лi?

Нi, вiн не хо­тiв би опи­ни­тись мiж ни­ми.

Його про­ха­ли, си­ло­мiць бра­ли, i ран­ком вiн був вже на да­чi.

Їх стрi­ла "то­ва­риш Ма­рiя". Яка во­на ста­ла глад­ка й си­ро­ва у своєму ка­по­тi, що наш­вид­ку зас­тi­ба­ла на го­лiй шиї, ося го­до­ва­на гус­ка! Во­на бу­ла та­ка ра­да, тiльки скрiзь - ай, якi не­по­ряд­ки!

Стискала ру­ку i ки­ну­лась до сто­ла, звiд­ки по­си­па­лись рап­том га­зе­ти в опас­ках, не­роз­пе­ча­та­нi, в ту­ма­нi пи­лу.

Чи ж їх тут не чи­та­ють?

Iван смi­яв­ся так доб­ро­душ­но i пе­ре­дяг­ся за­раз в ши­ро­ку блу­зу. У вiк­на ди­ви­лись гряд­ки ка­пус­ти i лiс ку­ку­руд­зи, а квоч­ка квок­та­ла десь поб­ли­зу так ха­зяй­но­ви­то, як i "то­ва­риш Ма­рiя".

На бал­ко­нi їх че­кав чай.

За чаєм Iван зра­зу, не­мов пос­пi­шав­ся, пiд­ви­ще­ним то­ном по­чав роз­мо­ву про су­час­нi по­дiї. Ма­рiя стис­ну­ла ус­та i з ви­ра­зом за­тя­то­го бо­лю упер­то мi­ша­ла чай. Ви­хо­ди­ло го­лос­но ду­же, мо­же, за­над­то, так на­че сло­ва спа­да­ли в по­рож­ню боч­ку i там вже зрос­та­ли. I щось не­пот­рiб­не i лег­ке бу­ло у них, так на­че хо­рий по­тi­шав хо­ро­го на смер­тельно­му ло­жi. Всi по­чу­ва­ли - Ма­рiя, що упер­то мi­ша­ла чай, Ки­ри­ло, з во­рож­не­чею вто­ми, Iван, який го­лос­но ки­дав гар­нi сло­ва, - всi по­чу­ва­ли, що десь не­да­ле­ко, в су­сiд­нiй кiм­на­тi, ле­жить мрець, яко­го тре­ба i не мож­на за­бу­ти. I че­рез те тiльки ве­деться роз­мо­ва.

Навiть квоч­ка.квок­та­ла про се бi­ля нiг, але на неї не звер­та­ли ува­ги. Тiльки то­дi, як стриб­ну­ли кур­ча­та на но­ги, а звiд­ти на стiл i по­ко­ти­лись, мов жов­тi клу­боч­ки, по­мiж склян­ка­ми, сло­ва Iва­на розп­лив­лись в ус­мiш­ку i ско­ти­лись до­до­лу по чор­нiй бо­ро­дi.

- Цип, цип, цип… - ле­пе­тав нiж­но Iван не тiльки ус­та­ми, але й очи­ма, i вплiв жов­тий клу­бо­чок у чор­ну бо­ро­ду бан­ди­та.

- Цип, цип, цип… - ви­тя­га­ла гу­би Ма­рiя i ту­ли­ла до ро­же­вої шиї жов­тий пу­шок.

Повiтря зро­би­лось лег­шим, по­ру­ши­лись вiльно стiльцi, роз­мо­ва зра­зу ожи­ла i пе­рей­шла рап­том на по­ро­ди ку­рей. Ки­ри­ла про­ха­ли ог­ля­нуть дач­не ха­зяй­ст­во.

Корова зва­ла­ся Гаш­ка, ма­ла чу­до­ве вим'я i всiм ли­за­ла ру­ки. Ка­че­ня­та ко­ти­лись по­мiж но­га­ми, сi­рi й круг­ленькi, як груд­ки зем­лi, че­пур­нi ку­ри, за­дер­ши неск­ром­но шпи­час­тi хвос­ти, пор­па­лись в гною i справ­но нес­ли­ся на ра­дiсть ха­зяй­цi. Мо­же, вiн хо­че ог­ля­нуть яй­ця? Ру­дий би­чок розс­та­вив но­ги i ту­по впер­ся очи­ма в бар­кан, але вiн був ви­со­ко­го ро­ду: йо­го життєпис вар­то пос­лу­хать. Сви­ня ри­ла под­вiр'я.

- Не бiй­тесь, наг­нiться… Чу­хай­те… чу­хай­те… по­мiж но­га­ми, бо вiн се лю­бить… Ах ти, ка­ба­сю!.. Чис­тої кро­вi берк­шир…

- Але ж, Iва­не: Йорк­шир…

- Гм… див­но… вiч­но ти плу­таєш…

I рап­том очi впа­ли в го­род, на синє мо­ре ка­пус­ти.

- Марусе, ба­чиш?

- Ах, бо­же… сви­нi в го­ро­дi… Бi­жи пе­рей­май…

Трiснув па­тик, плиг­ну­ло тi­ло… Ач-чу! Гуч-га!.. Гу­па­ли но­ги, миг­тi­ли блу­зи по­мiж зе­ле­ним… Ас-са! Ги-ги!.. Од­чи­нiть хвiрт­ку!.. Ку-вi… ку-вi…

Тверде, ще­ти­няс­те роз­тя­ло по­вiт­ря, як ку­ля, й черк­ну­лось об но­ги… Вiй­ну­ло теп­лом людської па­ри, свис­нув ко­рот­кий вiд­дих, миг­ну­ли чер­во­нi об­лич­чя - i то­дi тiльки Ки­ри­ло по­ба­чив, скiльки сил кош­ту­ва­ла го­нит­ва…

Все се бу­ло та­ке да­ле­ке од то­го, чо­го Ки­ри­ло бо­яв­ся, як їхав на да­чу. Тут мож­на бу­ти спо­кiй­ним. Звiд­ки ж, за­мiсть спо­кою, во­рух­ну­лось у гру­дях щось неп­ри­яз­не, драж­ли­ве? Якесь гост­ре пи­тан­ня, що ста­ло по­пе­рек гру­дей й ко­ло­ло? Щось нес­по­дi­ва­но прик­ре?

В буд­нi Iван їздив на служ­бу i по­вер­тав­ся пiз­но - в обiд­ню по­ру. Ла­яв су­час­не земст­во, в яко­му слу­жив, глу­зу­вав злiс­но з тих лi­бе­ра­лiв, що так швид­ко змi­ни­ли ове­чу шку­ру на вов­чу. Зби­рав всю по­гань су­час­них вiд­но­син, бруд­не й кри­ва­ве шу­мо­вин­ня жит­тя, - i в то­му якась зла ра­дiсть. Так кра­ще. Не­хай так бу­де. Чу­дес­но!…

Привозив но­ви­ни. Мiж од­ною й дру­гою лож­кою бор­щу по­да­вав звiст­ки про стра­ту на смерть. Вi­сiм по­вi­ше­них. На смерть за­суд­же­но троє. Все мо­ло­дi, лед­ве по­ча­ли жи­ти. Сло­ва заїда­лись бор­щем, а в ант­рак­тi ста­ва­ло вi­до­мим, що по се­лах стрi­ля­ють лю­дей, як ди­чи­ну. I все го­во­ри­лось з та­ким спо­коєм, з хо­ло­дом на­вiть, на­че фак­ти з се­ред­нiх вi­кiв, якi мож­на зга­да­ти, але не мож­на збаг­ну­ти. Ма­рiю цi­ка­ви­ли ча­сом де­та­лi - одiр­ва­нi бом­бою но­ги, ска­лi­че­нi дi­ти, мiс­це смер­тельної ра­ни, але все се вмить ви­тiс­ня­ла тур­бо­та, що пе­ре­пiк­ся пи­рiг. За­бу­ва­ла одiр­ва­нi но­ги, мерт­вих дi­тей, по­вi­ша­ну мо­лодь i бiг­ла до кух­нi сва­ри­тись.

По обi­дi во­ни ля­га­ли спа­ти. Спа­ти - i по обi­дi! Во­ни, мо­же, на­вiть хроп­ли - мi­тин­го­вий ора­тор Iван i "то­ва­риш Ма­рiя"!..

Кирило ви­бi­гав з ха­ти, щоб то­го не чу­ти.

Спав i Ки­ри­ло - прав­да, не вдень, - i по но­чах йо­го му­чи­ли сни. Упер­то сни­лось, що вiн щось му­сить… от кон­че, до бо­лю чує, що вiн щось му­сить… му­сить - й не має си­ли, i сам не знає, що та­ке му­сить…

Вечорами при­хо­ди­ла з су­сiдньої да­чi ку­че­ря­ва кур­сист­ка, зас­ла­на звiд­кись. Во­на при­но­си­ла на об­лич­чi каз­ко­вий, не з сього свi­ту, зах­ват, а пiд пах­вою книж­ку, її стрi­ча­ли ра­до. Ма­рiя цi­лу­ва­ла, а в Iва­на ус­мiш­ка хви­ля­ми пли­ла по чор­нiй бо­ро­дi. Во­ни на­че цi­лий день жда­ли її при­хо­ду i за­раз сi­да­ли за стiл. При свiт­лi лам­пи, в ма­ленькiй кiм­на­тi, що бу­ла як ост­рiв на мо­рi но­чi, во­ни чи­та­ли. Щось чуд­не, нез­до­ро­ве, хи­мер­не, з за­па­хом мус­ку­су - "A Re­bo­urs" Гюїсман­са, "Сад му­ки", де ко­хан­ня гни­ло, як ра­на, а "я" розц­вi­та­лось пиш­ним от­руй­ним цвi­том; ор­гiї ду­ху i тi­ла, надп­ри­род­нi iнс­тинк­ти i той про­тест всього про­ти усього…

Або спе­ре­ча­лись.

Тодi їх об­лич­чя го­рi­ли, в Ма­рiї чер­во­нi­ли кiн­чи­ки вух й бли­ща­ли очi, Iван хо­див по кiм­на­тi з натх­нен­ним об­лич­чям та ди­ву­вав всiх зраз­ка­ми най­кра­щих про­мов, а кур­сист­ка си­дi­ла в каз­ко­во­му зах­ва­тi, як ко­ро­ле­ва в пiд­вод­но­му царст­вi.

I чим да­лi сто­яла дум­ка або уява од то­го жа­ху й скор­бо­ти, яки­ми по­ви­лась дiй­снiсть, тим мiц­нi­ше чiп­ля­лись за неї всi троє, на­че спi­ши­ли проп­лис­ти, зап­лю­щив­ши очi, над гли­би­ною, де спо­чи­ва­ли улам­ки роз­би­то­го не­дав­но ко­раб­ля.

Читання кiн­ча­лось пiз­но. Iван од­во­див кур­сист­ку до до­му, а по­вер­нув­шись, зас­та­вав жiн­ку при лам­пi. За­ту­лив­ши до­ло­ня­ми ву­ха, во­на га­ряч­ко­ве до­чи­ту­ва­ла книж­ку, i в ти­шi ло­по­тi­ли сто­рiн­ки, на­че їх вi­тер пе­ре­гор­тав.

Треба бу­ло ля­га­ти спа­ти, але во­ни не мог­ли по­ми­ри­тись, хто на нiч за­бе­ре книж­ку.

- Ти до­чи­таєш завт­ра, бо я ж пi­ду вран­цi на служ­бу, - про­тес­ту­вав Iван.

- Менi ли­ши­лось кiлька сто­рi­нок. Мож­на б, здається, дать ме­нi спо­кiй… - сер­ди­лась Ма­рiя.

- Ти дбаєш тiльки про се­бе…

- А ти?

I ви­хо­ди­ла сце­на.

Тепер нiх­то вже