Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

кличе,

Гітчі-Маніто могучий

Зве до себе на пораду

Всіх людей, усі народи».

 

По річках, лугах збігались

І збиралися народи:

Йшли Чоктоси і Команчі,

Йшли Гурони і Мендени,

Делавери і Могоки,

Йшли Шошони і Омоги,

Пони йшли і Чорноногі,

Оджибуеї і Дакоти

До Великої Плащини

Перед світлі Божі очі.

 

В зброях всі, в яскравих фарбах.

Як дерева в час осінній,

Наче ранок на світанні,

Всі зійшлись вони в долині

З ворожнечею у душах.

В їх очах - смертельний виклик,

В їх серцях - звіряча лютість,

Вікове бажання помсти -

Заповіт страшний від предків.

Але тихо і ласкаво

Подивився Милосердний,

Гітчі-Маніто могучий.

Наче батько, подивився

На дитячу ворожнечу

І простяг над ними руку,

Тінь руки простяг над ними,

Щоб серця їх заспокоїть,

Втихомирити їх душі.

 

І ясний величний голос,

Як поток, що з гір несеться,

Як поток, що пада в прірву,

Пролунав до всіх народів:

«Діти! Слухайте уважно

Мудре слово і пораду,

Що вам скаже, нерозумним,

Той, хто дав життя всім людям.

 

Дав я землю вам для ловів,

Дав вам води для рибальства,

Дав ведмедя і бізона,

Дав вам сарну і оленя,

Дав бобра вам і козарку,

Напустив я риби в ріки,

На болота - диких птахів,-

Що ж примушує вас нищить,

Убивать один другого?

 

Я стомивсь від ваших сварок,

Від незгод і суперечок,

Від кривавих війн народних,

Молитов про помсту люту...

Ваша сила тільки в згоді,

А безсилля - в ворожнечі!

Помиріться ж, мої діти,

Будьте друзями, братами!

 

І Пророк на землю прийде,

І покаже вам дорогу

До покути, до спасіння.

І ви мусите коритись

Всім його порадам мудрим.

І на зораному полі

Ралом праці і любові

Зійдуть квіти долі-щастя.

Діти! Слухайте Пророка,

Бо потонете у крові,

Бо пов’янете, як листя.

 

Окуніться ж ви в джерело,

Що сріблиться перед вами,

Змийте фарби, фарби бою,

Змийте з тіла плями крові,

Закопайте свою зброю,

Люльки висічіть з каміння,

Очерету наламайте

І, оздобивши їх пір’ям,

Запаліть собі на згоду

І живіть віки братами!»

 

Так сказав Життя Владика.

І покидали на землю

Вояки ганебну зброю,

Поскидали всі убрання

Із оленячої шкури

І до берега побігли

Змити фарби - плями бою.

Від слідів Творця лилася

Річка хвилею ясною,

Обливала кров на тілі

І, обмивши, червоніла,

І, спускаючись все нижче,

З кров’ю змішана, зникала.

 

Змивши фарби, плями бою,

Вояки на берег вийшли

І у землю закопали

Свої палиці і зброю.

І дітей своїх Владика,

Гітчі-Маніто могучий,

Стрів усмішкою ясною.

 

Із червоного каміння

Всі зробили мовчки люльки,

Очерету наламали

І оздобили їх пір’ям,

І іти додому стали

В ту хвилину, як завіса

Темних хмар заколихалась

І у дверях світлих неба

Гітчі-Маніто сховався,

Оповитий білим димом,

Білим димом Люльки Згоди.

 

II
ЧОТИРИ ВІТРИ

 

 

«Слава, слава, Меджеківіс!» -

Вояки, діди кричали

І стрівали його криком.

Він приніс з собою Вампум

З сторони, з країв Вабассо,

Царства трусика малого,

Із країн вітрів холодних.

 

У Великого Ведмедя

Він украв із шиї Вампум.

Зняв його із Міше-Мокви,

Що наводив жах на людність.

Зняв він Вампум в ту хвилину,

Коли спав на верхогір’ї

Міше-Моква, наче камінь,

Наче шпиль, покритий мохом,

Сірим мохом в бурих плямах.

 

Тихо він підкравсь до нього,

Так підкрався обережно,

Що його сливе торкалось

Гострі пазурі Ведмедя.

А важке, палке дихання

Обдавало жаром руки.

Обережно зняв він Вампум

З вух, із морди Міше-Мокви,

Велетенського Ведмедя:

Був сліпий, глухий був Моква!

І нічого не почули

Круглі вуха Міше-Мокви,

І не вгледіли нічого

Сонні очі у Ведмедя.

І лише його дихання

Обдавало жаром руки.

 

Зняв він Вампум, зняв і крикнув,

Крикнув голосно, звитяжно

І ударив Міше-Мокву,

Розмахнувся і щосили

Між очей у лоб ударив.

 

І, оглушений, мов громом,

Враз підвівся Міше-Моква,

Та вперед лише подався,

Затряслись його коліна...

І, як баба, застогнавши,

Сів на землю Міше-Моква.

А могучий Меджеківіс

Перед ним стояв спокійно

І погордливо сміявся,

І погордливо казав він:

 

«Не з хоробрих ти, Ведмедю!

Скрізь ти силою хвалився,

А, немов столітня баба,

Застогнав, завив від болю.

Гей, боюн! Хіба забув ти,

Що давно ми ворогуєм

І воюємо з тобою?

Ну, тепер ти, певно, знаєш,

Хто з нас дужчий і сильніший,

Так негайно ж геть з дороги!

В гори, в ліс, у яр ховайся!

Якби ти мене подужав,

Я б упав, але не крикнув!

Ти ж і хлипаєш в безсиллі,

І свій рід сльозами ганьбиш.

Як огидний Шогодайя,

Як сліпа столітня баба».

 

І, сказавши, знову вдарив,

Знову вдарив Міше-Мокву,

Між очей у лоб ударив -

І, як крига, тріснув череп,

Тріснув череп Міше-Мокви.

Так убив він Міше-Мокву,

Так пропав Ведмідь Великий,

Жах, страховище народів.

 

«Слава, слава, Меджеківіс! -

Так кричав народ зраділий.-

Слава, слава, Меджеківіс!

Хай до віку, хай до суду

Вітром Західним він буде!

Володарем всіх народів!»

Так став батьком над вітрами

Переможець Меджеківіс.

Вітер Західний оставив