Олександр Олесь - Поезії. Книга V, Олександр Олесь

стаї

І лягає сизий дим,

Мов кружляють птахів зграї

Понад озером блідим.

 

І синіє Полонина,

І радіє «депутат»:

Збережеться вся маржина

І великий буде дат!

 

VI

 

 

З гуком пісні голосної,

На дарабі стоячи,

Аж до Вижниці самої

Їдуть хлопці-плавачі.

 

І на голос їх здалека

Озивається луна,

Їм байдужа небезпека

І негода не страшна.

 

Через скоки, через скелі,

Як орли, вони летять...

Їдуть легіні веселі,

Громом в долах гуркотять!

 

Бачать дівчину на груні,

Квітку макову лісів.

І до гірської красуні

Обізвавсь плавацький спів:

 

«Молодих не жди до хати,

Не марній, сватів ждучи...

Бо хто вміє так кохати,

Як кохають плавачі?!

 

На дарабу! разом з нами!

Поруч - з кермою в руках!

Погуляєш з плавачами

По бурхливих бурунах».

 

Одвернулася красуня,

Одвернулася ясна.

І друга уже до груня

Лине пісня голосна:

 

«З плавачами на дарабі,

По бурхливих бурунах,

Не трястись беззубій бабі

З кочергою у руках.

 

На дарабах в повідь линуть

Тільки легіні-орли,

Тільки сміливі не гинуть

Серед темряви і мли!»

 

II частина

 

VII

 

 

Ой, ще гори у темряві спали,

Та не спали тумани на них,-

Голосили, тужили, ридали,

Припадали до скель кам’яних.

 

Ой, злітались тумани до світу,

Ой, збиралися в хмару тяжку,

А вітри трембітали в трембіту

І скликали на раду гірку.

 

І на голос сумної трембіти,

На тривожний, розпачливий крик

Виглядала Лісовка крізь віти,-

І виходив з кущів Лісовик.

 

Наче велетень з білого снігу,

Прокидався Чугайстер зі сну,

Перекидував скелі з розбігу,

Перескакував прірву страшну.

 

І лісун, що без тіни був зроду,

Тремтячи, озиравсь навкруги,

І Русалки ховались у воду,

І під ними тряслись береги.

 

А тумани по горах літали,

Наче зграї орлів молодих,

Голосили, тужили, ридали,

Припадали до гір кам’яних:

 

«Ой сестриці, ой братики милі,

Прокидайтесь, співайте пісні

На глибокій, високій могилі,

На великій гуцульській труні.

 

Прокидайтеся, гори високі,

І фортеці будуйте міцні,

Розставляйте сторожі стоокі,

Роздавайте рожки голосні.

 

Прокидайтеся, сизі орлиці,

І з грудей своїх викиньте нам

І заліза, і міді, і криці,

Щоб не бути без зброї рукам».

 

І всі Духи на раду зібрались,

Злі і добрі зійшлися боги;

І уперше за вік привітались

Споконвічні страшні вороги.

 

VIII

 

 

Лежав ведмідь і спав в улозі,

Не гнався Дідо ні за ким,-

Хто ж стелить хмари по дорозі

Конем, як вихором, палким?

 

Хто так нестримано по горах

Біжить на змиленім коні,

Зникає канею в просторах,

Літає з соколом врівні?

 

Які дарунки долів темних

В оседки гірські він несе?

Чом не засне в лісах таємних,

Свого коня не попасе?

 

Спини коня! бо рвуться сили...

Впаде, і ти впадеш!.. Рідня

Повік не взнає від могили,

Чого ти гнав свого коня.

 

Аж він уже біля халупи.

Він тільки вигукнув: «Війна!»

І впав з конем... Лежать два трупи,

І з ними тайна мовчазна.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

І підхопила крик луна...

І скрізь по горах покотилось:

«А-а!А-а!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .»

 

IX

 

 

Стогне Черемош, лютує,

В шумі білому шумить,

Греблі, камені шматує

І орлом кудись летить.

 

Наче лицар незрівнянний

Впав в бою і довго спав,

І прокинувсь, наче п’яний,

І кривавий бій згадав.

 

І підвівсь, і став на ноги,

І на поле очі звів...

Розстилаються дороги,

І пасеться кінь степів.

 

Рухом звіра молодого

Він на огиря злетів,

Свиснув соколом на його,

І - на лютих ворогів!

 

І понісся кінь. Літає,

І хропе, і дико рже,

Гостру шаблю обминає,

Від багнета береже.

 

Наче в піні, в шумі білім

Гнівний Черемош летить,

На коневі посивілім

Лицар зранений сидить.

 

Шлях кривавий в долах в’ється,

Рипи, скоки навкруги...

 

Кров гаряча з його ллється

На холодні береги.

 

X... XI... XII...

 

 

Стоїть Чугайстер в пеклі мук,

Стоїть сумний, як бранець,

В сльозах схилився на камбук

І дивиться на танець.

 

Мавки танцюють свій танок,

В останній раз танцюють,

І кожну квітку і листок,

Прощаючись, цілують.

 

Лісовка сарну обняла

Тремтячою рукою,-

Одна стріла їх пройняла

Невтішною журбою.

 

Задумавсь мовчки Лісовик;

Стоїть, як дуб похилий:

Навколо плач, і зойк, і крик...

І світ йому немилий.

 

В криниці плаче Водяник,

Когось благати хоче.

О, легше вирвати язик,

Навік стулити очі!

 

Сидять, голосять дужче всіх

На березі Русалки...

Чому не виловили їх

Тії весни рибалки?!

 

І тільки Скарбник, наче звір,

Без шелесту ступає

І глибше в землю, серед гір,

Великий скарб ховає.

 

XIII... XIV... XV...