Руданський - Лірникові думи, Руданський

враз із гудом дзвона

У їдно зливалось

І таємним, і незгадним

Бути видавалось.

Бам-балам!! - всі дзвони дзвонять

І в ту пору саме

Архирей із свої церкви

Вийшов з образами.

Співаки йдуть попереду,

Тропарі співають.

В два ряди попи у ризах

Образи тримають.

Архирей іде позаду,

На нім митра сяє,

А диякон коло него

Кадило тримає.

І ідуть поважним ступом,

Співаки співають;

Перед ними плац вузенький

Люде заливають.

От пройшли, у церкву входять;

Дзвони замовчали;

І у церкві службу божу

Правити начали.

І началась служба божа,

Їдні люде входять,

Помоляться і виходять,

Другії надходять.

Аж прийшли жебрущі люде,

Хрест святий поклали

І від брами до притвори

У два ряди стали.

Бідні люди! Хто їх видів,

Серце каменіло:

Всі обшарпані, обдерті,

Аж світиться тіло.

У їдного криві руки,

Той ноги не має,

Той їдно лиш око має,

І то випливає.

Той горбатий ізігнувся,

Той старий схилився,

В того рани по всім тілі,

В того рот скривився.

Їдним словом: всяка нужда,

Яка в світі була,

Десь на себе взяла тіло

Та сюди прибула.

І так жаль, як спогадаєш,

Що ніяка сила

Тої нужди не улічить,

А їдна - могила!

За дідами край притвору

Лірник прислонився,

Уклякнув і щиро-щиро

Господу молився.

Свита вбога, но цілая.

Постоли новенькі,

І волоками привиті

Онучки біленькі.

На ремені через плечі

Ліра під полою,

І торбина коло него

З жовтою смолою.

Шмаття чисте, хоч на него

Прядяно і грубо.

Куди глянеш - хоч убогий,

А дивитись любо.

Сам старий, як голуб сивий,

Літ сімдесят буде,

Борода широка сива

Сходить аж на груди.

Чоло ясне, твар черствая,

Ще в нім краска грає,

Ніби в небі як під вечір

Сонечко згасає.

Лиш сліпий він, невидющий,

І очей не має;

І як сплили його очі,

Лиш бог їдей знає.

Коло него стоїть разом

Літ семи дівчина,

Вона старця цього водить,

Бідна сиротина.

Вона водить, із ним ходить,

Його шапку носить

І в набожних перехожих

Милосердя просить.

Вона дбає за старого,

Старий за ню дбає

І як рідную дитину

Людяно вбирає.

На ній біла нова свитка,

Крамна спідничина,

Фартушок крамний, чорненький,

Біла сорочина.

Коралики з образочком

Шию обвивають,

І червонії кісники

Коси уплітають.

Сама мила, невеличка,

І очі сивенькі,

Коси довгії русяві,

Личенька повненькі.

* * *

Стоять діди край притвору,

Служба закінчилась,

І високая дзвіниця

Дзвонами залилась.

Вийшов архирей, поїхав.

Пани розійшлися.

Коло старців тілько прості

Люде осталися.

Осталися прості люди,

Старців обділили

І лірника запинили,

Кругом обступили.

Обступили і просили

Думу їм заграти.

І зачали в його шапку

Мідяки кидати.

І взяла за руку старця

Дівчинонька мила,

І на камінь край дзвіниці

Стиха посадила.

І дід сів, настроїв ліру

І зачав співати,

Зачав співи їм співати

І на ліру грати.

1. ПОЧАТОК СВІТУ

І

До початку сего світа,

Ще до чоловіка,

На престолі бог великий

Жив із-перед віка.

І престолом було небо,

Невидиме нами.

І то небо в нас, хрещених,

Зветься небесами.

Під ним друге було небо,

Що зоветься раєм;

І коли воно почалось,

Того ми не знаєм.

Тілько знаєм, що в тім небі

Ангели літали

І святії пісні богу

День і ніч співали.

І Сатанаїл-архангел

Був їх старшиною

І у бога називався

Правою рукою.

Все він відав, всім він радив,

Всім розпоряджався,

І рай цілий його власним

Небом називався.

А під раєм, його небом,

Наше небо було,

Но по нему ані разу

Сонце, не мигнуло.

Лиш по нему чорні хмари

Громом розривало,

А під ними тьма стояла

Й море клекотало.

II

І задумав бог і наше

Небо освітити,

І під небом нашу землю

Грішну сотворити.

І приходить він до раю,

Взяв Сатанаїла,

І пішов під синє небо,

Де бездна кипіла.

Синє небо туманіло,

Вітри бушували,

І під небом чорні хмари,

Громи розривали.

Все чорніло і темніло ...

Аж бог появився! -

Розійшлися чорні хмари,

І грім запинився.

Засиніло небо наше,

Сонце засіяло.

Стало тихо, лиш глибоко

Море клекотало.

І зійшов господь над море-

Море утихає;

І Сатанаїла в бездну

Господь посилає.

Посилає його в бездну

Піску жменю взяти,

Щоб на морі, як на камні,

Землю збудувати.

«І як вложиш,-господь каже,-

Руку у безодню,

Скажи: беру тебе, земле,

На славу господню».

І пішов він попід море,

Ходить, розважає:

« А ну, й себе пом'яну я!

Хто теє пізнає?!»

III

І зпустився в саму бездну,

Руку опускає,

Бере землю і до бездни

Тихо промовляє:

«Ти poзкрийся, розвернися,

Темная безодне!

Беру землю в ім'я своє

І в ім'я господнє!»

І узяв; іде водою,

Жменю істискає.

Но даремная робота:

Вода все змиває!

Поки вигулькнув із моря,

Змило все подою,

І явився він до бога

З голою рукою.

«Не хитрися,- господь каже,-

Не задумуй злого!

Іди знову, тілько ім'я

Не приточуй свого!»

Пішов знову й під водою

Знов над богом кпився.

І знов з голими руками

Наверху з'явився.

І розгнівався бог сильний:

Небо задрожало,

Море вспінилось, забилось

І заклекотало.

І в минуті він