Василь Стефаник - Моє слово, Василь Стефаник

class="p">- Та не віховаєшси, богачю, у підтичках жіночих!

Жінки громадно облягли Касіяна.

- Не дайте мене, не дайте!

- Касіянко боїтьси, а єго найліпше треба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в'їдний.

- Боїтьси, не то що Міхайло, цеє не боявси.

- Аді, жінки біда, аді, як плюють на Золотих.

- Ймили Петрика та й всі лягли на него.

- Не дадуть-таки...

- А ви чого відти мішаєтиси? Ви вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде направду, то сто­ї­те подалеки та й скавулите, як щенюки.

Це вповіла публиці одна з тих жінок, що Касіяна борони­ла.

- А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб'є за вас порєдок?

- Які ви мудрі: йди, віте, та й здихай, що лайдаки межи со­бов змовилиси бити богачів.

Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу.

З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавле­ного чоловіка за рукав та й так казала:

- Чоловіче, та подивиси на людей, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та що-с наробив, та люде не худоба?

За нею вийшла і Каленикова жінка.

- Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми геть піду. Не приходи-таки.

Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним робити. Сонце виказало пів золотого ока.

Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати, та на поро­зі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і поча­ла здоймати побитих.

ІІ

В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі богачі не мали права приходити на суд - судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора, і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав:

- Село строєне, люде одні одних боєси, в церкві щонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютьси шандарі, дзвінки дзвоне, що комісії привозе. Розкидають гроби, ріжуть, поре, а нам, бідним, нема нівідки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, що вони завинили, то будемо їх карати.

Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися ма­й­же всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір'я.

- А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пу­с­ті­ть, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіть нам, пані прокуратор, акт оскаржений.

З лави піднісся Яків Дідик та й зачав:

- Іван Зуб бідний чоловік, бо, знаєте, робив свої доньці ве­сілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде бо­гач, бо як прийде богач, то образи ясніщі стають, бо є кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Пе­ченюка та Касіяна Кропивку. «А дай боже здоров'є, а жи­й­те здорові, а дєкую вам, що-сте уступили до хати, мені ве­сі­лє буде веселіше». Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, що постулювалиси в пороги, та й слухають. «А проши, а будьте ласкаві, і доцєгніть-ко, а покушійте». А все до бога­чів. А богачі, мо-спане, все п'ють, а все бідних далі д'посте­лі вісувають. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходить. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:

- Ти, Зубе, ти, старий, відай, забув, що в тебе є ще другі го­сті, не лиш ці три.

А Зуб вже горівчиний був та й каже:

- Синичко, ти мені не давай рєд у мої хаті. Як я хочу, так бу­де.

- Ой не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс та­кі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий.

Каже Синиця оце, а бідні понащірювали вуха, та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на цім тим часом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнесо, а начінки лиш трошки, а перед бідними - все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукають бідні, їдє або не їд-з. А богачі аж лікті собі позамащували.

Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склянку з горівков та й каже:

- Пиймо, братя, хоть гор'івки, як їсти не дають.

- Мой, Золотий, а перед тобов же що стоїть, не дар божий? - каже Зуб.

- Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка?

А богачі лиш червоніють, лиш позирають, але мовчать.

Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляють. Але взєв Печенюк Касіяниху в данець. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три - та й Петрика.

- Гов! Перестаньте грати,- кричить Зуб.

А Касіянко каже Зубові:

- Знаєте що, Зубе, нате вам п'ятдесят левів гезди, платю вам все весілє, але ви геть віметіть це смітє з хати. Це другий пунт.

Прийшло до такого, що аж мусило чієсь житє йти на сме­рть. Ех, господи, як Каленик Золотий не хомне Касіяна у пи­сок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо.

- Мой, богачі, або зараз віци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє!

Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі, та п'я­ть бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б'є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком - та й череп хрус на місці, а Федь­ко уснув на місці, як куря.

А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті - розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах - знов не да­вси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у