Шевченко Т. Г. - Назар Стодоля, Шевченко Т. Г.

 

Шевченко Тарас Григорович

 

НАЗАР СТОДОЛЯ

 

 

___________________

 

 

 

П’єсу написано російською мовою. У жовтні-листопаді 1844 р. перекладено на українську мову для вистави, здійсненої аматорським гуртком студентів Петербурзької медико-хірургічної академії. Текст перекладу Шевченко своєю рукою написав від слів Назара - «Спасибі, серце моє» (ІІІ дія) - і до кінця. А до того писав хтось інший - недбалo, з помилками. Ремарки залишились не перекладені, і лише там, де писав сам Шевченко, вони подані українською мовою.

Зберігся тільки український текст, надрукований після смерті Шевченка в журналі «Основа» (1862, № 9) з підзаголовком «Малоросійська дія».

Український і російський автографи твору загублені.

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА:

 

 

Хома Кичатый, сотник.

Галя, дочь его.

Стеха, молодая ключница у Кичатого.

Назар Стодоля, друг его.

Гнат Карый, друг его.

Хозяйка на вечерницах.

 

Слепой кобзарь, жиды-музыканты, молодые козаки, и девушки, и сваты от чигиринского полковника.

 

 

Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина,1 в козацкой слободе, в ночь на рождество Христово.

 

АКТ ПЕРВЫЙ

 

 

Вечер. Внутренность светлицы, богато убранной ков­ра­ми и бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На сто­ле стоят фляги, кубки и разные кушанья; горят воско­вые свечи. Стеха убирает стол.

 

Стеха (отходит от стола). Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ко­вбаса, вишнівка, слив’янка, мед, венгерське - усе, усе. Тут і їстівне, і випити. Коли б лишень гості. Та що вони так довго баряться? І надоумило ж сідоусого у таке свято, коли добрі люди тільки колядують, сподіваться гостей, та й ще яких гостей! Старостів од такого ж старого дурня, як і сам. Побачимо, що-то з того буде. Негріте залізо не зогнеш! А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнів за два до свят, то певна уже була б річ; а то схаменувся на самісінький свят-вечір та й ластиться: «І сяка, й така, і добра, і розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобі і се, і те, і третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому теляті вовка піймати. (Помолчав). Не сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, думає, що наша сестра - коза: поженеш, куди схочеш. Е, ні! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її»,- каже. Та і що-таки той поганий хорунжий?2 А полковник хоч старий - нехай йому добре сниться,- так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Іншому - дзусь, а я - так візьмусь. Дівці дівку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка,- і-і! Та вже ж, як кажуть, піймав не пій­мав, а погнаться можна. Тоді, як теє-то, вже ж і погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далі й нічогісінько. Та й Назар таки не раз спасибі скаже.

 

Из боковых дверей выходит Галя.

 

Стеха. А що? Як прибрано?.. Тим-бо й ба!

Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хіба у нас сьогодні гості, чи що?

Стеха. Та ще й які гості, якби ви знали!

Галя. Які ж там гості і відкіля?

Стеха. Угадайте.

Галя. Чи не з Чигирина?.. Так?

Стеха. Із Чигирина, та хто такий?

Галя. Які-небудь старшини?

Стеха. То-то бо й є, що не старшини, і...

Галя. Та хто ж такий? Може... та ні! Сьогодні не такий день. А мені батюшка учора і говорив щось таке.

Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю,- тільки не скажу.

Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластівко моя! Скажи, не муч мене.

Стеха. А що дасте? Скажу...

Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тільки скажи.

Стеха. Нічого не треба; дайте тільки свій байбарак надіти сьогодні на вечерниці.

Галя. Добре, надівай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

Стеха. Оце ще! Хіба ж я справді дурна? Слухайте ж. (Впо­л­голоса). Сьогодні прийдуть старости.

Галя (в восторге). Від Назара! Від Назара!

Стеха. Та там вже побачите, від кого.

Галя. Хіба ж не від Назара, Стехо? Що ж оце мене і спра­в­ді лякаєш?

Стеха. Я вас не лякаю, я тільки так кажу.

Галя. Ні, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

Стеха (лукаво). Я нічого не знаю. Де мені, ключниці, віда­ти про панські діла?

Галя. Ти смієшся з мене! Я заплачу, їй-богу, заплачу і батюшці скажу.

Стеха. Що ж ви скажете?

Галя. Що ти мене перелякала... Теперечки не дам бай­ба­ра­ка. А що, поживилась?

Стеха. Оце, які-бо ви боязкі! Вже і повірили!

Галя. Ну що ж? Від Назара?

Стеха. Та від кого ж більш? Вже пак не від старого Молочая, нашого полковника.

Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз із хати втікаю. Мені навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тільки у його, паскудного, і мови, що про наливку та про вареники.

Стеха. А хіба ж се й не добре?

Галя. Звісно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мій Назар, мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про Наливайка, Остряницю3 та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно-страшно, а хороше, так що слухала б не наслухалась його та все дивилась би в його карі очі. Ма­ло дня, мало ночі

Стеха. Наслухаєтесь ще й налюбуєтесь. Опісля, може, і обридне.

Галя. О, крий Боже! До самої смерті, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи мені, Стехо, чи ти любила коли, чи обнімала коли козацький стан високий, що... дрижать руки, мліє серце? А коли цілуєш... що тоді? Як се, ма­буть, любо! Як се весело!

 

(В восторге поет и пляшет).

 

Гой, гоя, гоя!

Що зо мною, що я?

Полюбила козака -

Не маю покоя.

 

Я його боялась...

Що ж опісля сталось?

На вулиці пострічалась

Та й поцілувалась.

 

А мати уздріла...

Яке тобі діло!

Віддавайте заміж,

Коли надоїла!

 

Стеха. Гарно, гарно! А од кого