Федькович Юрій - Довбуш, Федькович Юрій

тебе я княжеським даром

Обдарувать хотів, ти вельми згорда

Ми відповів, що від ляха́ дарів

Не потребуєш?

 

Довбуш

Бо у нас не можна

Від ворога дари приймати.

 

Воєвод

Як!?

Ти ворогом мя звеш?

 

Довбуш

А ти ж не лях?

Не тих самих батьків ти син, що волю

Нам нашу зрабували? Відколи

Ми поберіжє моря Чорного

Нехали і в сих горах оселились,

То гуцул волен був. Не знав він, що

Король, що воєвод, що пан, що шляхтич,

Бо сам си був і королем, і паном,

І судцев, і не то.

 

Секретар

Як смієш...

 

Воєвод

Най го!

Лиш далі, Довбущуку! Говори!

 

Довбуш

Аж тут і лях ніт вісті відки взявся

Та й каже: «Гуцули, цобратими!

У вас ліси, де зроду ще й набою

Стрілецького не чути було, а

В них звірі без ліку всілякої,

Що кождому стрільцеві серце аж

Гуляє, як згадає. Як же ж би

То було, братчики, аби ви нам

Позволили стаї собі мисливські

Побудувати тут, аби враз з вами

І стрільчити, і літо літувать?»

А гуцул, що він вірить кождому

І думає, що кождий так, як він,

Лукавством не орудує, приймив

За рідних вас у вольні свої гори!

 

Старий староста

Позволь...

 

Воєвод

Нехайте ж го! Лиш далі, Довбуш!

 

Довбуш

Але з вате́р мисливських стали за́мки,

З товаришів - кати, з братів - тирани,

Що посіпак та драбів понаймали,

Аби дідизного господаря,

Що в свій халаш за гостя вас приймив,

В ярем убрати та в рабський кайдан!

А ви ще хочете, аби вас гуцул

За друга свого мав? О воєводо!

Ви нас опришками, та різунами,

Та людоїдами звете. До кого

З обох нас - чи до ляха, чи до нас -

Та назва липне, світ колись осудить.

Але що гуцул - то за свою волю

Він вступиться, хоть най там зараз знає,

Що або лядське серце то невірне,

Або й послідне щире гуцульське

Ме голе трепетатись на ножі:

Нам все одно!

 

Воєвод

Відважна бесіда!

Єй-богу, що відважна! Й щастє тво́є!..

Бо якби не така відважна, то

Мій кат би зараз мав роботу! Ти ж

Ляха ненавидиш, звеш ворогом,

А предці єс за лядською душею

У поломінь пішов. За се, мій сину,

То вибери собі, котре найкраще,

Село від мене в дар! Що грамоти

Шляхоцької ся тичить, то се буде

Найперше моє діло, як лиш сойм

Ся з’їде. Ну?

 

Довбуш

Я гуцул, воєводо!

 

Воєвод

А я знов лях, що завстидатися

Й від гу́цула не дасть!

 

Довбуш

Се варт би пруби.

 

Воєвод

Прубуй - даю ти волю! Але знай,

Аби ся пруба князя лядського

І годна була!

 

Довбуш

Не журися, князю!

Верни усім ти гу́цульським осадам,

Що в твоєму ключі, їх давну волю!

 

Воєвод

На се ти мою руку, годний Довбуш!

(До слуг.)

Сідлати свіжі коні!

 

Кілька слуг - пріч.

 

І княгиня

Давно бажає сего. Сойм мені

В нічім не заперечить; задля того ж,

Секретарю, сегодне рано ще

Всіх гуцулів на замок сей зазвати

І волю огласити їм! А я,

Як стою, так і до Варшави їду,

Аби на моє слово й грамоту

Принести вам. Доволен?

 

Довбуш

Варт тобі

Би бути гу́цулом! На се ти моя

Рука, о воєводо! Якби всі

Ляхи такі, як ти, о князю, були,

То ми б мечі

На плугове желізо перекули!

 

Воєвод

А ми з шабель серпи бих поробили!

Лиш з Русев враз святої Польщі сила!

Лиш руська грудь нам може валом стати -

Для того ж нам любитися, як браття,

І нашу силу у одну злучити:

Хто ж годен нас в союзі побідити?

Тепер же до Варшави!

(Пріч.)

 

Усі єго випроводжають, і лиш секретар лишаєсь.

 

ЧЕТВЕРТА СЦЕНА

 

 

Секретар сам.

 

Секретар

Хоть і в пекло!

Аби мені лиш воля своє діло

До краю довести. Бо я - я люб’ю

Княгиню гу́цульську - старого сего дурня

Прекрасную супругу, і то так,

Як ще ніхто у світі не любив,

Як ще ніхто у нім не був люблений.

А хоть і моє сватанє любовне

З погордов відвертаєш ти від себе,

А хоть і всі пожари так прехитро

Від мене приспособлені - а то

На те умисне приспособлені,

Аби у ро́зрусі пожарному

З тов мойов райськов пташков пріч умчать,-

То я однако свою жертву ще

Не пишу за пропащу, але овшем:

Чим більше перепон - тим більше в мене

Відваги, і охоти, і прагніння,

Котрі ростуть година за годинов

У моїм невсипущім серці тут,

Аж доки ту́ до него не притулю,

Що вно за нев горить, палає, гине!

Хоть світ цілий бих мав пустити з димом!

 

П’ЯТА СЦЕНА

 

 

Довбуш. Той, що перше

 

Довбуш

На перешкоді, може?

 

Секретар

(нишком)

Проклятущий!

(На голос.)

Кого се виджу!? Славний Довбуш наш!?

А сеї ночі - світлої княгині

Спаситель!?

 

Довбуш

Що за діло! Але можу

Тобі я звіритись?

 

Секретар

Як