Черемшина Марко - Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія, Черемшина Марко

в повісті непокараними? Інтрига Рибіцького разить штучністю. Мимоволі насуваєсь читачеві питання: для чого така палка панна Аделя увірила в підступ вітчима, до котрого вона ніколи не мала довір’я? Для чого не переписувалась з Оскаром, а він з нею? Така переписка була би змінила стан речі; а вона була можлива! Ще більше штучною є розв’язка цілої драми повісті. Вона основуєсь чисто на случаю. Бо вже ж се справді случай, що стрик лейтенанта Оскара Ріслєра звався також Оскаром. Коли б не сей припадок, то Аделя не їхала б до Відня і не завернула б була голови Адамському, словом, авторові відпала б була тема до писання.

До малих похибок треба б зачислити неконсеквентність при деталях поодиноких фігур. Так, автор устами Осевича велить Адамському удавати чужинця ломаною німеччиною. Відтак забуваєсь автор і каже, що Адамський все по-німецьки дуже лихо говорив. Отже, без удавання виявляв себе чужинцем. З повісті звісно нам, що Аделя мала лиш одного сина; тим часом капітан Ріслєр говорить про її діти без потреби. Непотрібно також повторяє автор два рази ціну обіду у людовій кухні. Запримічу ще і те, що декуди не зовсім згідні з правилами естетики такі фрази, як «по писку прати», «песій обов’язок дівки», «чиста свиня» і т. ін., та й то ще вложені в уста людей, будь-що-будь інтелігентних. Поминувши, однак, ті похибки, повість свідчить о великім таланті автора також на повістевім полі. Для нас вона має тим більший інтерес що і попередні праці В. Будзиновського так з поля економічного, як і новелістики, обіцюють нам у ньому письмовця, котрий міг би стати в ряді визначних письмовців, коли лишень для будучого розвитку його таланту обставини сприятимуть.

 

СПОМИНИ СЕМАНЮКА ПРО ФЕДЬКОВИЧА

 

 

Отець мій, Юрій Семанюк, дяк, тепер у Кобаках, Косівського повіту, ось що розповідає про Федьковича:

«Любий та милий був то чоловік. Як я був дяком в Путилові, знав я його добре, ба і він мене чогось-то любив. Чого, не знаю. Знаю лишень, що майже в кождий передодень свята брав він мене до своєї хати від пароха. Там (в хаті) скаже, бувало, мені співати народні пісні, а сам возьме гітару або ліру та й собі ту саму пісню грає. Співаю, співаю, аж тут дивлюся: Федьковичеві котяться сльози з очей. Я удавав, що не бачу. Він, обтерши сльози, зачинав сам співати якусь вояцьку пісню. Так не раз сидимо до пізньої ночі.

Борони боже, щоб я коли сказав йому «ви», то він зараз і каже з досадою: «Жди, тезку, не забувайся, ми всі рівні».

Федькович убирався по-гуцульськи і так ходив і до церкви. По дорозі не минув нікого, аби не привітався та дещо не заговорив.

Раз на св. Юрія взяв був він мене до себе з церкви; то були його іменини. Хто тоді навернувся до його хати, всіх частував, гостив, а відтак став грати. Ми співали до пізньої ночі, гуляли та з пістолєтів стріляли. Через цілий час забави був Федькович зовсім тверезий, як газді ялося. Вночі ще мене сам відпровадив до пароха, бо, як казав, боявся, щоби я не впав на кладці, через котру мені приходилося переходити.

Федькович гроша нікому не жалував. Як лише мав, то кождому позичав та давав даром. Не раз висилав наймита свого, аби пантрував, хто в біді-нужді находиться у селі. А коли сей «зміркував кого», то він зараз ішов туди та й грішми ратував. Навіть більші квоти грошей давав він бідним, як видів, що їм дуже треба.

Раз перебрався був Федькович за старця-прошака та й каже до мене:

- Іду наших панів трібувати.

- Та куди йдеш, тезку? - питаю.

- Іду аж на Вижницю.

- Верхом чи пішки?

- О, пішки, бо хочу по дорозі ще декуди повернути.

На другий тиждень вертає вже мій тезко з мандрівки та й, закликавши мене до себе, розповідає:

«Знаєш, тезку, у тих панів бігме нема серця. Де лишень прийду до пана та й стану на ганку, молитви говорячи, а тут чую, вже в кухні пані кричить на кухарку, чому мене скорше не вигнала ще з подвір’я. А тоті всі пани, що я у них був, то всі мої добрі знайомі. У одних просив-єм хліба, у других - гроша, у третіх - переночуватися: «Хоть у кутику десь, кажу, примістіть мене, бідного чоловіка».

- Нема, нема у нас місця,- кричить пані,- занехарите нам хату.

Беру я та й іду до христінина-гуцула, а той не знає, де мене подіти. Усім частує та й на постелі мені стелить.

Але аби панам показати, які вони,- беру я, перебираюся зпанська вже та й їду фіякром до всіх тих, що-м у них був жебраком. Приїжджаю, а вони до мене: «Просимо, просимо до покою!»

- Ні, кажу, не хотіли-сте мене вчера жебраком приймити, то не приймайте мене і в сурдуті. Я той сам чоловік. Коли вам сурдут миліший від чоловіка, то ви не люди.

Що вони не перепрошують мене, але я сідаю зараз на фіякер і їду далі. Так до всіх тих їхав я, що у них за старця був».

 

ВІДЧИТ В 49-і РОКОВИНИ СМЕРТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

 

Шановна громадо!

Сорок дев’ятий раз збирається весь український народ святкувати по всій своїй землі, по всіх своїх хуторах велике свято. І підноситься тужливий, жалібний гомін - то гомін народу, і розлягається поминальний стогін - то стогін народу, і очі росою заливаються - то плач народу, і хвилями мчиться поклін із усіх рік українських та лине у Дніпро-Славутицю під могилу гордощів народу, під могилу найлуччого сина України - Кобзаря Тараса Шевченка.

Тарас Грушівський-Шевченко узрів світ 25 лютого р. 1814 в селі Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губернії. Батьки Тараса - Григорій і Катерина були кріпаками помосковщеного німця Енгельгардта.

В півтора года по уродинах Тараса батьки його перенеслися в село Кирилівку, і в сьому селі підріс Тарас і став себе тут тямити, і всі його дитячі спомини в’яжуться до Кирилівки. Із сього села ходив Тарас дитиною-приземком шукати желізних стовпів, що підпирають небо. На шостому або семому році життя став