Артур Конан Дойль - Собака Баскервілів, Артур Конан Дойль

і до того ж власник улюбленого собаки, що, як я можу припустити, більший за тер’єра, але менший за мастифа.

Я недовірливо засміявся, а Шерлок Холмс умостився зручніше на канапі й випустив кілька сизих кілець диму.

- Щодо останньої подробиці, то вас тут не перевіриш,- мовив я,- але деякі відомості про вік та кар’єру цієї людини неважко буде знайти.

Зі своєї маленької полички для книжок я дістав медичний довідник і відшукав потрібне прізвище. Там було кілька Мортімерів, але лише один міг бути нашим відвідувачем. Я прочитав статтю вголос:

 

«Мортімер Джеймс, член Королівського хірургічного товариства з 1882 року. Ґримпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік - куратор Черинґ-Кроської лікарні. Здобув Джексонівську премію в галузі порівняльної патології за працю «Чи є хвороби атавізмом?». Член-кореспондент Шведського патологічного товариства. Автор праць: «Аномальні явища атавізму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуємо ми?» («Вісник психології», 1883). Лікар парафій Ґримпен, Торслі і Гай-Бероу».

 

- Ані слова про мисливський клуб, Ватсоне,- лукаво посміхнувшись, мовив Холмс,- зате справді сільський лікар, як ви вельми справедливо підмітили. Гадаю, що я не помиливсь у своїх висновках. Щодо означень, то я, пам’ятаю, використав такі: симпатичний, скромний і неуважний. Я з власного досвіду знаю, що лише симпатичні люди дістають на прощання подарунки, лише найскромніші міняють лондонську практику на сільську і лише неуважні залишають свій ціпок замість візитної картки, просидівши з годину у вітальні.

- А собака?

- Собаку привчили носити ціпок за хазяїном. Такого важкого ціпка собака брав посередині й міцно стискав зубами, сліди яких видно досить виразно. Судячи з відстані між слідами, його щелепи надто широкі для тер’єра, але надто вузькі для мастифа. Можливо... так, присягаюся, кокер-спанієль!

Говорячи це, він походжав кімнатою, але тепер зупинився біля вікна. В останніх його словах пролунала така непохитна впевненість, що я зачудовано поглянув на нього:

- Любий друже, чому ви так у цьому переконані?

- Причина дуже проста: я бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвінок його хазяїна. Дуже прошу вас, Ватсоне, нікуди не йдіть. Він ваш колега, тож ваша присутність може стати мені в пригоді. Ось вона, та фатальна мить, Ватсоне, коли ви чуєте на сходах кроки, які вриваються до вашого життя, але що вони несуть вам - добро чи зло,- ви ще не знаєте. Що треба Джеймсові Мортімеру, людині науки, від Шерлока Холмса, знавця злочинів? Заходьте!

Поява нашого відвідувача здивувала мене, бо я сподівався побачити типового сільського лікаря. Він виявився довготелесим, худорлявим чоловіком із гострим, наче дзьоб, носом, що стримів між пильними сірими, близько посадженими очима, які яскраво блищали за скельцями золотих окулярів. Убраний він був, як і личить людині його фаху, але дещо неохайно - піджак пом’ятий, штани обшарпані. Попри молоді літа він уже горбив спину і якось дивно витягував шию, доброзичливо придивляючись до нас. Ступивши до кімнати, він одразу спинив свій погляд на ціпку, що його Холмс тримав у руках, і, радісно скрикнувши, простяг до нього руку:

- Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, чи тут забув його, чи в парополавстві. Я так боюся загубити цей ціпок!

- Подарунок, авжеж? - спитав Холмс.

- Так, сер.

- Від Черинґ-Кроської лікарні?

- Так, від тамтешніх друзів з нагоди мого одруження.

- Боже мій, Боже, як погано! - промовив Холмс, хитнувши головою.

- Доктор Мортімер приголомшено заморгав:

- Чому ж прикро?

- Та тільки тому, що ви порушили логіку наших висновків. То виходить, цей подарунок був з нагоди вашого весілля?

- Так, сер. Я одруживсь і залишив лікарню, а разом з нею - всі надії на посаду консультанта. Треба було облаштовувати власний дім.

- Врешті-решт ми не так уже й помилилися,- мовив Холмс.- А тепер, докторе Джеймсе Мортімере...

- Ні, сер, просто містер Мортімер - скромний член Королівського хірургічного товариства.

- І талановитий науковець, авжеж?

- Я лише скромний дилетант у науці, містере Холмсе,- я, так би мовити, збираю черепашки на берегах великого океану знання. Сподіваюся, я маю честь розмовляти з містером Шерлоком Холмсом, а не...

- Мій друг доктор Ватсон - ось він, поруч.

- Радий бачити вас, сер. Ваше ім’я часто згадують поряд з ім’ям вашого друга. Містере Холмсе, ви дуже зацікавили мене. Я й не сподівався, що у вас такий довгастий череп і такі чіткі надбрівні дуги. Чи не дозволите ви мені обмацати ваше тім’я? Копія вашого черепа, сер, могла б прикрасити будь-який антропологічний музей до того часу, коли він зможе дістати оригінал. Не вважайте це за лестощі, але я просто заздрю вашому черепові.

Шерлок Холмс усадовив нашого дивного відвідувача в крісло.

- Ви, сер, такі ж завзяті в своєму фаху, як я - в своєму,- мовив він.- Судячи з вашого вказівного пальця, ви полюбляєте кручені цигарки. Не соромтеся, куріть собі.

Чоловік дістав із кишені папір, тютюн і з дивовижною спритністю скрутив цигарку. Його довгі, тремтливі пальці ворушилися прудко й схвильовано, наче вусики в комахи.

Холмс сидів мовчки, але бистрі погляди, які він кидав на нашого химерного співрозмовника, свідчили про його найглибшу цікавість до нього.

- Гадаю, сер,- сказав він нарешті,- що ви зробили мені честь своїми вчорашніми й сьогоднішніми відвідинами не лише заради огляду мого черепа?

- Ні, сер, ні, хоча я щасливий, що мені трапилася така чудова нагода. Я прийшов до вас, містере Холмсе, бо я людина не дуже практична, а тим часом переді мною постала найсерйозніша і найдивовижніша загадка. Маючи вас за другого серед європейських фахівців...

- Он як, сер! Дозвольте поцікавитись, хто ж має за честь бути першим? - досить різко запитав Холмс.

- Люди наукового розуму вважають найкращим здобутком праці месьє Бертільйона...

- То, може, вам краще порадитися з ним?

- Я сказав, сер, про «науковий розум». Але як практик ви - єдиний на весь світ. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвого...

- Так, трішки,- мовив Холмс.- Гадаю, докторе Мортімере, що ви вчините дуже мудро, коли негайно, без подальших відступів, розповісте мені, що то за справа, вирішити яку ви не зможете без моєї допомоги.