Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра, Марк Твен

У безпечному місці Том оглянув дві великі голки, встромлені за вилоги куртки. На одній голці була намотана біла нитка, а на другій - чорна.

- Вона ніколи б не помітила цього, коли б не Сід, чорти б його забрали! Та й вона хороша: шиє то чорною, то білою. Краще вона б вибрала якийсь один колір, а то ніколи не вгадаєш… А Сіда я все-таки поб՚ю,- щоб я пропав, коли не поб՚ю!

Том не був зразковим хлопчиком, яким би могло пишатися все місто. Проте він добре знав, хто був зразковим хлопчиком, і ненавидів його.

А втім, за дві хвилини, і навіть раніше, він забув усі свої турботи. Не тому, що вони були для нього не такі тяжкі й гіркі, як турботи дорослих людей, а тому, що цієї хвилини його захопило нове велике діло і витиснуло їх з голови. Так само і дорослі люди забувають своє лихо, захопившись новою роботою.

Такою новинкою був особливий спосіб свистіти, який Том перейняв від одного негра, і тепер йому хотілось попрактикуватися без перешкод. Свистіти треба було з переливами, по-пташиному, торкаючись язиком до піднебіння. Читач, мабуть, пригадує, як це робиться,- коли тільки сам був хлопчиком. Том не пожалкував праці і добився успіхів. Незабаром він весело йшов вулицею, і рот у нього був сповнений солодкої музики, а душа сповнена радості. Він почував себе, як астроном, що відкрив нову планету,- і без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то у хлопчика її було більше, ніж у астронома.

Влітку вечори довгі. Ще було видно. Раптом Том увірвав свій свист. Перед ним стояв чужий, незнайомий хлопець, трохи вищий за нього самого. Нова особа будь-якого віку і статі завжди викликала цікавість жителів маленького містечка Санкт-Петербургу1. До того ж хлопець був чепурно одягнений,- чепурно одягнений у будень! Це було просто дивовижно! Гарний капелюх, акуратно застебнута синя суконна куртка, нова і чиста, і такі самі штани! На ногах черевики, дарма що сьогодні тільки п՚ятниця. На шиї у нього була навіть краватка - строката стрічка. Взагалі він мав вигляд міського франта, і це страшенно дратувало Тома. Що більше Том глядів на це диво дивне, то біднішим йому здавався його власний костюм і то вище задирав він носа, показуючи, які огидні йому подібні пишні вбрання. Обидва хлопці не вимовили й слова. Але варт було одному зробити крок, як робив крок і другий - тільки вбік, по колу. Вони стояли дуже довго лицем до лиця і дивились один одному в очі. Нарешті Том сказав:

- Я можу тебе відлупцювати.

- Ну, спробуй!

- Ну що ж, і відлупцюю!

- Не можеш, куди тобі!

- Ні, можу.

- Ні, не можеш.

- Можу!

- Не можеш!

Зловісна мовчанка.

- А як тебе звуть? - спитав нарешті Том.

- Не твоє діло.

- Ось я покажу тобі, яке моє діло!

- Ну, покажи. Чого ж не покажеш?

- Скажи ще два слова, і покажу.

- Два слова! Два слова! Два слова! Ось тобі. Ну?

- Ач який хвацький! Та коли б я захотів, то відлупцював би тебе одною рукою. Праву прив՚язав би за спину, а лівою відлупцював.

- Чому ж ти не відлупцюєш? Ти ж кажеш, що можеш.

- І відлупцюю, якщо ти чіплятимешся до мене.

- Ой-ой-ой! Бачили ми таких!

- Думаєш, як вичепурився, то вже й персона! А бриля якого начепив.

- А ти спробуй збити його! Ось тоді й побачиш, що то за бриль.

- Брешеш!

- Сам ти брешеш!

- Ти тільки ляпати язиком здатний!

- Годі, забирайся геть!

- Ну, ти, слухай: якщо не вгамуєшся, я відірву тобі голову!

- Невже? Одірвеш! Ой! Ой! Ой!

- Таки відірву.

- Чого ж ти чекаєш? Чому ти все нахваляєшся, а нічого не робиш? Значить, боїшся?

- Не боюсь.

- Ні, боїшся!

- Ні, не боюсь!

- Ні, боїшся!

Знову мовчанка. Хлопці зміряли один одного очима і зробили ще одне коло.

Нарешті вони стали плече в плече.

- Іди геть! - каже Том.

- Сам іди геть.

- Не хочу.

- І я не хочу.

Так стоять вони один проти одного, виставивши ноги вперед під тим самим кутом. З ненавистю дивлячись один на одного, вони починають щосили штовхатись. Але ніхто не міг перемогти. Спітнівши і втомившися, вони перепочили, хоча кожний залишався насторожі.

Том сказав:

- Ти боягуз і цуценя. Ось я скажу моєму старшому братові - він одним мізинцем відлупцює тебе. Я йому скажу, він одлупцює.



- Чхав я на твого старшого брата. У мене в самого є брат, ще старший. Він може перекинути твого он через той паркан. (Обидва брати вигадка).

- Брехня!

- Можеш собі казати що завгодно.

Том провів великим пальцем ноги риску в пилюці і сказав:

- Спробуй-но переступити через оцю риску, і я тебе відлупцюю так, що ти з місця не встанеш. Кожен, хто насмілиться це зробити, скуштує кулака.

Чужий хлопець швидко переступив межу і сказав:

- Ну, побачимо, як ти відлупцюєш мене.

- Не лізь! Кажу тобі: краще не лізь!

- Але ж ти нахвалявся, що поб՚єш мене. Чого ж не б՚єш?

- А ти думаєш - не поб՚ю? За два центи поб՚ю.

Чужий хлопець витяг із кишені дві мідні монети і, глузуючи, простяг їх Томові.

Том вибив їх з долоні на землю.

Ще мить - і обидва хлопці качалися в пилюці, зчепившись, наче два коти. Вони рвали один одному волосся та одяг, розбивали й дряпали один одному носи, вкриваючи себе курявою та славою. Нарешті з диму битви виринає постать Тома, який сидить верхи на чужому хлопцеві і гатить його кулаками.

- Кажи «більше не буду!» - вимагає він.

Але хлопець тільки пручається і плаче - більше від злості.

- Кажи «більше не буду»! - І Том знову його гамселить.

Нарешті чужий хлопець видушує з себе: «Більше не буду», і Том відпускає його, кажучи:

- Це тобі наука. Іншим разом знатимеш, до кого чіплятися.

Чужий хлопець пішов геть, обтрушуючи пил з костюма, схлипуючи, сопучи, час од часу обертаючись, похитуючи головою