Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

Емілії Седлі в пансіоні я діждалася честі й радості відрекомендувати її вам як особу, гідну зайняти відповідне становище у вашому вибраному й вишуканому колі. Тих чеснот, які притаманні англійським панночкам, тих рис, які личать дитині з доброго і багатого дому, не бракує і милій міс Седлі. Своєю старанністю і послухом вона прихилила до себе вихователів, а чудесною лагідною вдачею зачарувала всіх своїх товаришок і старших, і молодших.

У музиці, танцях, орфографії, в усіх способах вишивання й плетіння вона неодмінно виправдає найзаповітніші надії своїх друзів. З географії успіхи її все ще не найкращі, крім того, їй рекомендовано протягом трьох років щодня на чотири години конче прив’язувати до спини лінійку, щоб набути тієї постави й грації, що так необхідна кожній світській панночці.

В питаннях релігії і моралі міс Седлі гідна закладу, вшанованого відвідинами Великого Лексикографа й опікою незрівнянної міс Шапон. Покидаючи Чізвік, міс Емілія забирає з собою серця своїх приятельок і щиру прихильність директорки, яка має честь лишитися вашою,

шановна пані,

вдячною і покірною слугою

 

Барбарою Пінкертон».

 

P. S. Міс Седлі їде в супроводі Ребеки Шарп. Особливе прохання: міс Шарп не повинна гостювати на Рассел-сквер довше як десять днів. Та шановна родина, з якою вона домовилася, бажає якнайшвидше користатися з її послуг».

 

Скінчивши листа, власниця пансіону заходилася підписувати своє прізвище й прізвище міс Емілії на чистій сторінці словника Джонсона - прецікавої книжка, яку вона дарувала на прощання кожній своїй вихованці. На палітурці словника були витиснені слова: «Рядки, присвячені... з нагоди її від’їзду зі школи міс Пінкертон на Алеї в Чізвіку, склав святої пам’яті шановний доктор Семюел Джонсон».

Власне, ім’я лексикографа ніколи не сходило з уст цієї величної дами, і саме його відвідинам вона завдячувала свою добру славу і свій успіх.

Коли міс Пінкертон звеліла сестрі принести з шафи Словник, та взяла із згаданого сховку два примірники. І щойно директорка скінчила надписувати перший, зніяковіла Джемайма несміливо подала їй другий.

- А цей для кого? - крижаним голосом запитала міс Пінкертон.

- Для Бекі Шарп,- відповіла Джемайма, вся тремтячи, й відвернулася, щоб не видно було, як почервоніло її зів’яле обличчя й шия.- Для Бекі Шарп, адже вона також їде.

- МІС ДЖЕМАЙМО! - вигукнула директорка таким тоном, що його можна передати тільки великими літерами.- Ви сповна розуму? Віднесіть Словник на місце й надалі ніколи не чиніть такої сваволі!

- Та ж, сестро, він коштує всього два шилінги й дев’ять пенсів, а бідолашній Бекі буде дуже прикро, якщо вона не отримає книжки.

- Мерщій пришліть до мене Емілію Седлі,- наказала міс Пінкертон.

І бідна Джемайма, не зважившись більше сказати жодного слова, вибігла з кімнати, страшенно розгублена й схвильована.

Емілія Седлі була дочкою лондонського купця, досить заможного чоловіка, а Бекі Шарп платила за пансіон своєю працею з меншими дітьми, і міс Пінкертон вважала, що вже й так зробила для неї дуже багато і що можна її не вшановувати такою високою відзнакою.

Хоч свідоцтвам шкільних виховательок можна вірити стільки ж, як цвинтарним епітафіям, а проте часом трапляється, що небіжчик справді заслуговує на всі ті похвали, які витесав каменяр над його кістками,- він і добрий християнин, і добрий батько, добра дитина чи дружина і дійсно таки залишив невтішну родину, яка щиро його оплакує; так і в школах, чоловічих і жіночих, час від часу трапляється учень, що справді заслуговує на ті гарні слова, які щедро розсипає йому безсторонній учитель. Емілія Седлі саме й була такою незвичайною дівчиною: вона не тільки заслуговувала на всі похвальні слова, що їх міс Пінкертон написала про неї в листі, але й мала багато чудових рис, яких ця стара набундючена Мінерва не могла помітити з відстані тих років і того становища, які їх поділяли.

Емілія не тільки співала, як соловейко чи місіс Біллінгтон, танцювала, як Гілісберг чи Парізо, пречудово гаптувала й знала правопис не гірше за самий Словник, але й мала таке добре, веселе, ніжне, чутливе і щедре серце, що прихиляла до себе кожного, хто спілкувався з нею, від самої Мінерви до убогої, скромної посудниці й дочки сліпої на одне око власниці пекарні, якій дозволено раз на тиждень продавати тістечка вихованкам пансіону. З двадцяти чотирьох дівчат дванадцятеро були її близькі, щирі приятельки. Навіть заздрісна міс Брігс ніколи не казала про неї поганого слова, зарозуміла міс Солтайр (онука графа Декстера) не заперечувала, що в Емілії благородна постава, а міс Суорц, багата кучерява мулатка із Сент-Кітса, того дня, як Емілія мала від’їздити, так розридалася, що довелося послати по доктора Флоса й запаморочити її нюхальною сіллю. Міс Пінкертон, цілком природно, коли зважити на високе становище й видатні чесноти цієї дами, ставилась до дівчини спокійно і з почуттям власної гідності; зате Джемайма вже кілька разів починала плакати на думку про розлучення з Емілією, і якби не боялася сестри, то заридала б ще невтішніше, ніж спадкоємиця з Сент-Кітса (що платила за навчання вдвічі більше, ніж інші). Проте розкіш віддаватися смуткові дозволена була тільки вихованкам. А чесна Джемайма мусила дбати про рахунки, прання й лагодження білизни, про пудинги, посуд і служниць. Але, зрештою, чи варто приділяти їй стільки уваги? Адже цілком можливо, що відтепер аж до судного дня ми нічого про неї не почуємо, і коли висока, філігранно кована брама школи зачиниться, Джемайма і її грізна сестра назавжди залишаться за нею - і за тісними рамками нашої історії.

Але з Емілією ми будемо часто зустрічатись, тому не вадить на самому початку нашого знайомства сказати, що вона була дуже милим створінням, а це велике щастя і в житті, і в романах, де (особливо в останніх) аж кишить негідниками найгіршого гатунку, коли постійною нашою супутницею буде така невинна й лагідна особа. Тому що Емілія не героїня, то немає потреби й описувати її вроду; як на героїню, то, може, й справді носик у неї надто короткий, а щоки надто круглі й рожеві. Зате її рум’яне личко пашіло здоров’ям, на устах цвіла усмішка, а очі сяяли найчистішою і найщирішою радістю, за винятком, звичайно, тих хвилин, коли наповнювалися слізьми, а