Едуард Ісаакович Ростовцев - Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев

обізвався. Але через деякий час — скільки точно хвилин минуло, сторож не міг сказати: може, п'ять, а може, десять — почулося хлюпотіння води, Назаров підплив до берега, і Кузема допоміг йому вилізти.

Виконроб був у трусах і верхній сорочці з розірваним коміром; обличчя й руки його були подряпані. Вибравшись на берег, Назаров глухо, наче не своїм голосом сказав, що тут утопилася жінка, його подруга, з якою він півгодини тому приїхав сюди.

«Навіщо?.. — озвався наче сам до себе. — Навіщо?..»

А тоді раптом вихопив у Куземи ліхтар, кинувся до човна, що стояв причалений осторонь, квапливо почав відв'язувати його.

«Треба шукати! Мерщій шукати! — говорив мов y нестямі. — Може, ще не пізно…»

На якусь мить Кузема подумав, що шукати утопленика вночі, при слабенькому світлі ліхтаря, біля уривистого берега, де повно корчів і ям, — марна річ. А проте взявся допомагати Назарову. Приніс пожежний багор, сам сів на весла. Годин зо дві борознили озеро — Кузема веслував, а Назаров шарив багром по дну. Гак раз у раз чіпляв за корчі, Назаров пірнав у воду, але все марно.

Кузема кілька разів заводив мову, що треба було б повідомити міліцію, та приголомшений Назаров, мабуть не чув його. Тільки вже геть вибившись із сил, мовив:

«Що ж, викликай міліцію…»

Тіло Світлани Мелещук знайшли тільки наприкінці наступного дня спортсмени-аквалангісти, які спеціально приїхали з міста, — донна течія затягла його під великий корч. При огляді трупа судовомедична експертиза визначила, що кисть і передпліччя правої руки покійної вивихнуті, а на шиї є сліди стискання. І тоді стало зрозуміло: Світлану вбито, а точніше — утоплено в озері.

Хто вчинив цей жахливий злочин? Точної відповіді ще не було, але всі ниточки вели до Назарова: тільки він був із Світланою при її смерті.

Показання Назарова були плутані й суперечливі. Чому у нього подряпані руки і лице, пояснити не міг. Коли і як порвав сорочку — не казав. Затриманий за підозрою в убивстві, він кілька днів усе відкидав. Та ось надійшов висновок хімічної експертизи: в подряпинах на лиці і руках виконроба знайдено манікюрний лак — такий самий, як і той, що був на нігтях Мелещук. А медики тим часом визначили, що стискання на горлі та шиї покійниці мають прижиттєвий характер. Самі по собі насильницькі дії не були причиною смерті, але вони призвели до того, що Світлана Мелещук захлинулась. Лікарі встановили і ще один важливий факт: Світлана була вагітна. Свідок Надія Мелещук-Кравець, рідна сестра покійної, розповіла, що за три дні до смерті, прилетівши з Києва, де вже понад рік вона жила, Світлана призналася їй, нібито жде дитини від Назарова, з яким час від часу зустрічалась, а Назаров нічого й знати не хоче, бо у нього є інша дівчина, з якою він хоче одружитися. Лікар-акушер міської лікарні Зенкевич посвідчила, що Світлана Мелещук зверталася до неї — хотіла обірвати вагітність, про це просив і Валерій Назаров, небіж лікарки, але оперувати Мелещук було вже пізно, і Зенкевич відмовила їм.

Висновки експертів і показання свідків були такі переконливі й неспростовні, що Назаров перестав опиратись і визнав себе винним у вбивстві двадцятитрьохлітньої акторки республіканської кіностудії Світлани Андріївни Мелещук. Заразом уточнили й мотив злочину.

В Сосновське, своє рідне місто, Світлана приїжджала досить часто — тут живуть її мати, заміжня сестра, подруги, тут міститься інститут декоративного і прикладного мистецтва, на заочне відділення якого вона вступила два роки тому, коли була художником-оформлювачем у кінотеатрі «Сосновське». Її роман з Валерієм Назаровим, що почався торік улітку, досить скоро став обтяжливим для молодого інженера. Одруження з кіноакторкою, кар'єра якої тільки починалась, а всі достоїнства полягали в її звабливості і дуже непевних сподіванках на однокімнатну квартиру в Києві, не входило в його розрахунки. Останні місяці він з усіх сил намагався добитися руки і серця Лізи Кошарної, дочки головного інженера виробничого об'єднання «Транзистор» — одруження з нею відкрило б перед Назаровим дуже привабливі перспективи. І саме в той час, коли, здавалося, Валерій от-от досягне свого — Ліза погодилася вийти за нього, — прилетіла Світлана й ошелешила його нежданою новиною: він має стати батьком. Усі плани, всі надії Назарова повисли на волосинці. По-доброму домовитися з набридлою коханкою він не зміг, отож і надумав позбутись і її, і майбутньої дитини іншим способом.

До такого висновку дійшов слідчий Русанівської райпрокуратури Вигула, який спочатку вів цю справу. Так вважали і Світланині родичі, друзі, товариші, які звертались у відповідні організації, в редакції газет, рішуче вимагаючи провести відкритий судовий процес і суворо покарати вбивцю.

«Ви не уявляєте, якою була Світлана Мелещук, — писали в редакцію обласної газети працівники кінотеатру «Сосновське». — Вона працювала у нас, коли ще навчалася в школі, — допомагала батькові, Андрію Семеновичу Мелещуку, чудовому художникові, який в останні роки свого життя катастрофічно втрачав зір. По суті, Світлана працювала за нього. Вона була дуже здібна, прекрасно малювала, могла при потребі замінити кіномеханіка, касира. Вона все вміла. Мала гарний голос, непогані сценічні дані і незабаром почала співати в нашому естрадному оркестрі. Але роботу художника-оформлювача не покинула. До того ж вона вступила в інститут. Вродлива і весела, Світлана водночас була дуже скромна. Не раз казала, що їй гидко зустрічатися з молодими людьми просто так, задля розваги. Зустрічалася тільки з тим, кого кохала, — Валерієм Назаровим, який став убивцею і її самої, і їхньої спільної дитини…»

Розпалилися пристрасті й у виробничому об'єднанні «Транзистор», де працював Назаров. Правда, тут думки розійшлися: дехто, перебираючи в пам'яті все те, що могло кинути на нього тінь, засуджував Назарова, але люди, які добре знали його, сумнівалися в тому, щоб цей молодик вчинив такий злочин. На загальних зборах колективу будівельного цеху, де затверджували підготовлену на вимогу слідчого виробничу характеристику двадцятидев'ятилітнього виконроба Назарова Валерія Павловича, всі, хто виступав, майже одностайно твердили, що, будучи при здоровому розумі, Валерій не міг такого зробити.

«Я з ним у Тюменській області працював, коли на Сургут ще не було дороги, — сказав майстер Ярослав Пирун. — Кругом на сотні кілометрів — болота, мочарі, гнус, вогню, й того не розкладеш — нема з чого. Взимку