Славчо Чернишев - Вітряк, Славчо Чернишев

невеличка хмарка, вузенька, мов чорна, траурна стрічка, висіла над лівим краєм сліпучо-яскравого заходу. Пахло йодом і водоростями.

Коли всі рибальські човни повернулись до затоки, люди дізналися, що барба Тодорій вирушив до інших берегів. Простоволосі, змоклі рибалки стояли біля свого старшого товариша, похмурі й мовчазні, не ймучи віри, що того, хто довгі роки повільно вмирав, підточений хворобою, нарешті не стало серед живих. «Щасливий, — думали вони, — не дома на постелі закрив свої очі, а на морському березі, під шум хвиль і вітру».

Збентежені незвичайним натовпом на березі, з пристані прибігли з галасом люди, яким навіть на думку не спало, що тут хтось помер. Побачивши, що трапилось, вони, ще задихані, познімали кашкети, посхиляли голови й притихли. Серед них був і Максимів батько, робітник портових майстерень, бойовий товариш барби Тодорія та його синів, яких повісили фашисти. Похмурий і суворий, він протиснувся крізь натовп, ставши перед тим, хто першим навчив його червоної правди, якось невміло, мов соромлячись своєї скорботи, підняв кулак до почервонілих очей. Максим схлипнув і ще нижче похилив голову. Колка нестримно розридався, мабуть, згадав свого розстріляного батька. Андрієві було тоскно і хотілося втекти, але якась невідома сила утримувала хлопця біля покійного. Тільки Сашові й не хотілося дивитись на мерця, і водночас було важко одвести від нього очі. Він стежив за обличчям барби Тодорія, що з кожною хвилиною змінювалось і все менше ставало схожим на те сухе й любе старече лице, яке він знав до найменшої рисочки, бо мав на диво сильну зорову пам'ять. Сашо дивився, як образ старого капітана втрачає свої риси, і його гнітило відчуття, що немає вже ніякого барби Тодорія, а є тільки відлітаюча матерія.

Потім усе втратило свій реальний смисл.

Реготали гларуси. Якісь жінки-рибачихи, певно, колишні дівчата синів барби Тодорія, заголосили. Зупинялися прохожі. Дехто почав розпитувати, хто такий покійник, від чого помер, чому немає родичів. Змішалось багато голосів. Зчинилась метушня. Десь дістали воза.

Товариші барби Тодорія поклали його на воза й накрили зверху старим рибальським парусом. Хтось вилаявся. «Тихше, громадяни, тихше! — заспокоював міліціонер. — Людина вмерла». Всі пішли за возом. Хлопці самі лишились на пустому березі.

Тоді Максим сховав весла та щоглу з перекладиною, і всі четверо рушили за натовпом. Сашо побіг до телефонної будки й попередив матір, що він сьогодні не прийде на ніч додому. Мати перелякалась: чому він не прийде? А Сашо хтозна для чого збрехав, що вмер визначний мореплавець і треба буде стояти в почесній варті. Мати спробувала заперечити, але, знаючи свого сина, не дуже наполягала, а йому тільки того й треба було. Сказавши на добраніч, він повісив трубку. Потім подзвонив на завод до інженера Кирилова, передав йому сумну звістку і повідомив, що «екіпаж» (в тому числі і Андрій) стоятиме всю ніч на почесній варті; якщо інженер матиме час, хай прийде й він. Кирилов, давній друг капітана, який активно допомагав хлопцям і Максимовому батькові лагодити старе корито, відповів, що негайно виходить. Сашо наздогнав товаришів.

Барба Тодорій жив сам у маленькій хатині на околиці міста, біля самого моря. Це був старий бідняцький, робітничий квартал. На одному його кінці вже зводились нові житлові корпуси, але поки що вони вміщали небагато людей. І досі, хоч вже не один рік минув після того, як народ взяв, владу в свої руки, цей квартал зберігав свій колишній вигляд. Нові були тільки назви кривих пильних вуличок. Багато його мешканців загинули за довгі роки боротьби. Старому капітанові давали будиночок у центрі міста, але він рішуче відмовився. Що він робитиме сам у великій чужій хаті? Якби були живі його сини, то інша справа. І він вирішив залишитись у старій рибальській хаті, не захотів кидати кімнатки з пожовклими стінами, що колись були побілені вапном, невеликого подвір'я з старою шовковицею і трухлявою лавочкою, жоржини покійної, потемнілі портрети, прості вбогі меблі, домашні хвилюючі запахи — все те дороге, що викликало спогади про минуле. Старенька бабуся, подруга покійної жінки і близька сусідка, наглядала за ним. Злі язики давно підвели їх «під вінець», але насправді нічого такого не було.

Вчора, літнього вечора 1946 року, барба Тодорій востаннє повернувся до своєї хатини. А завтра він залишить її назавжди. Побачивши мовчазну процесію, стара сусідка одразу все зрозуміла. Вона вибігла назустріч, заридала-заголосила і пішла за возом. Бідняцький квартал заворушився. Повиходили жінки й приєднались до старої сусідки, діти гуртом пішли обабіч воза. Колчина мати тільки-но повернулася з заводу. Почувши плач, вона зав'язала свою вилинялу хустку й теж вибігла з хати. Чи хтось їй сказав, що везуть барбу Тодорія, чи серце почуло, але Гіна закричала, заголосила, ухопившись за віз, і безпорадно розридалась. Покинув їх один з тих, хто разом з її чоловіком боровся за кращу долю.

Старого капітана поклали на ліжко, і жінки й друзі заходилися біля покійника, готуючи його в останню путь. В кишені у нього знайшли шматок грубого сірого паперу, на якому кривими літерами хімічним олівцем було написано невеличкий заповіт. Увесь квартал прийшов попрощатися з доброю людиною. А капітан лежав у червоній труні, обставленій квітами, вбраний мов на свято, в чорний костюм і матроський тільник. Члени парторганізації з карабінами при нозі стояли на почесній варті коло старого комуніста. Ніч була коротка й тепла, мерехтіли зорі і тихенько повівав ласкавий зефір.

Чоловіки курили на подвір'ї і тихо розмовляли. Хлопці були сумні й пригнічені, одні сиділи на розсохлій лаві, інші стояли на почесній варті біля старого капітана.

Розвиднілося рано.

Море було біле, майже срібне, схоже на величезне гладеньке озеро. Розбуджені сходом сонця, чайки плакали, мов малі діти. Нічна втома, напруження і цей пташиний плач знову нагнали сум на хлопців. Але біль уже втратив свою гостроту. Після полудня, коли спека була найбільша, процесія вирушила до кладовища. За катафалком ішли найближчі товариші барби Тодорія, члени партії, народ. Весь бідняцький квартал вийшов провести свого славного сина. Грав флотський оркестр. Майоріли червоні прапори, перев'язані чорними стрічками. Схиливши голови, йшли матроси. Було сумно, пильно і жарко. Відчувалося (напевно, це від спеки), що навколо — якась порожнеча. Обабіч катафалка йшли Максим і Андрій, Колка й Сашо. Хлопці повільно ступали, стомлені безсонною ніччю, і обличчя їх були сумні,