Роман Миколайович Коваль - Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль

«Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой Гриць, якого з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували… Не хотілося Холодного Яру покидати, ой не хотілося! Все надію колисали: а може, дочекаємося чогось?»

Цим трьом лісовикам також не було місця серед «сірої маси». Як не було його і чотирьом ксаверівським братам Блажевським, котрі, гинучи один за одним, воювали проти окупаційної влади аж до березня 1930-го…

І ось через десятиліття, коли, здавалося б, настали часи, за які вмирали звитяжці, ми знову терпимо нечувану в світі ганьбу: нащадки окупантів та представники «сірої маси», що позасідали в судах і прокуратурі, сьогодні виносять «історичні» вердикти про те, що українські повстанці не підлягають реабілітації, бо вони «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні». І це вже не іронія долі, а її божевільний регіт — буржуазія, чию владу «поновлено в Україні», не хоче й чути про тих, хто «діяв у її інтересах». Чому? Та тому, що Україна ніколи не мала своєї буржуазії, вона мала лише «буржуазний націоналізм». Того ж «багатія», «куркуля», як називали московські пропагандисти отамана Савченка-Нагірного, мати виколихала в позиченій колисці. Всі вони, ці «куркулі-бандити», народилися в бідних багатодітних родинах і різнилися від «сірої маси» насамперед тим, що замолоду усвідомили, хто вони є насправді. Дуже промовистим з цього погляду є одне зі свідчень про холодноярського курінного отамана Василя Квашу: «Начитався Шевченка і став бандитом». Я не знаю вищої оцінки творчості Тараса, ніж ось цей лаконічний висновок. Такими були ті хлопці. Коли неподалік хутора Розумівки ворожа куля наздогнала головнокомандувача повстанців Херсонщини Кирила Лиха-Бондарука, то, як свідчить протокол огляду, у вбитого не було виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей, а тільки… томик «Кобзаря».

Часом мені здається, що українська маса тоді (як і тепер) поділялася на дві частини — на тих, хто читав «Кобзаря», і на тих, хто ніколи не зазирав до його глибин. Власне, як і до будь-якої української книжки. Нещодавно письменники брати Капранови провели одне напрочуд цікаве дослідження і прийшли до висновку, який заслуговує на статус наукового відкриття. Виявляється, що під час президентських виборів найбільше голосів за Януковича віддавали ті регіони, які мають найменше бібліотек. Тобто навіть у південно-східних областях цей відсоток прямо пропорційно залежав від того, скільки книжок припадає на душу населення. Це, хочеш не хочеш, примушує ще раз замислитися над роллю і значенням друкованого слова, і в цьому контексті, зокрема, над вагою того слова, яке несе нам Роман Коваль. Тим більше що він не є таким собі сумлінним хроністом української революції, — кожну подію, кожен епізод письменник пропускає крізь своє небайдуже серце, аби достукатися до сердець інших. Сердець якщо і не спідлених, то, може, зачерствілих від тривалих років безпам'ятства і мовчання.

«Писати без почуттів немає сенсу», — каже Коваль, наражаючись на закиди рафінованих «вчених», що історик, мовляв, мусить абстрагуватися від емоцій, притаманних белетристам. «Я прикутий до факту», — так само може сказати автор цієї книжки, і тоді вже белетристи закинуть йому в недостатній розкутості і зайвій академічній стриманості.

Але і першим, і другим Роман Коваль має право відповісти однаково: «Чому, шановні, судові справи наших повстанців, які вже півтора десятиріччя відкриті в архівних спецфондах, досі лежать не торкнуті вашими руками? Чому ніхто з вас так і не зміг поговорити з холодноярським отаманом Прокопом Пономаренком, котрий уцілів, симулюючи божевілля, і помер на Чигиринщині в селі Лубенці всього лише кілька років тому? Чому ніхто з вас досі не поїхав у село Гусакове, що на Звенигородщині, де й досі ще живуть сини організаторів Вільного козацтва?» І таким «чому» немає числа.

Я мав не одну нагоду спостерігати за Романом Ковалем у його польових дослідженнях під час подорожей холодноярськими стежками. Бачив, як він уперто шукає давно прохололих гайдамацьких слідів Цвітковського, Гризла, Босого, Голого, Темного… Від самих тільки цих імен струмує така енергія, що здатна когось запалити вогнем, а когось обсипати морозом. Та і їхні сліди не вичахли до решти навіть за довгі роки московських анафем. Роман Коваль їх знаходить постійно. Окрім уже відомих, але тепер розширених біографій отаманів, у цій книзі знайдемо нарешті життєписи Чорного Ворона з-під Товмача, Головного отамана Холодного Яру Нестеренка-Орла, надзвичайно колоритного воїна-одинака Богдана, сотника Сидора Темного, Звенигородського отамана Цвітковського, ватага кінної сотні Холодного Яру Андрія Чорноти, інші надзвичайно цікаві й цінні матеріали.

А нещодавно автор цієї книги показав мені у Холодному Яру зруйновану землянку, де переховувалися матроси-чекісти, які полювали на холодноярців. Тільки вийшло навпаки — «розбійники, які начиталися Шевченка» першими вистежили «смєльчаков в тєльняшках» і, закидавши гранатами, поховали їх у цій же таки землянці. Потім їх звідти, звісно, забрали, але слід залишився дуже глибокий. Ми знайшли там шомпол від австрійського «Манліхера»… А десь же тут недалеко залишенці закопали загвинчені в гарматну гільзу два прапори — жовто-блакитний і чорний, бойовий, на якому написано: «Воля України або смерть». Хочеться вірити, що ми цей священний скарб колись відкопаємо. А поки що на своєму озброєнні маємо тільки слово. Так завжди було, коли ворог вибивав із наших рук шаблю…

Василь ШКЛЯР

Заспіваю, — розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий вкрили.

Містичні образи гайдамаків, які викликав Тарас Шевченко, бачив і я.

Перед моїм внутрішнім зором також розверталися могили і отамани йшли мені назустріч. Я впізнавав їх, принаймні тих, чиї фотографічні відбитки зберігаються у моєму архіві. Я вітався з ними.

Отамани вже й не сподівалися, що хтось розкаже правду про них, очистить від скверни московської пропаганди. Червона завіса,