Михайло Павлович Загребельний - Богдан Ступка

Назавжди запам’ятає драматургію всіх опер, сценічні прийоми всіх корифеїв вокалу, які тоді виступають або гастролюють на львівській оперній сцені, з-поміж них і Сергій Лемешев та Іван Козловський. Відтоді відразу вирізняє фальшиві ноти, завважує штучні, неприродні жести чи манери: «Я так ріс і, як кажуть, зіпсувався на ниві театру. Дуже любив перевдягатися на діву. Діви завжди вранці встають і не знають, що їм вдягнути. Можуть годинами стояти – і це не підходить, і це не підходить. Потім, як одягнуться, то як ті півники виглядають, і воно найгірше. Прийде у колектив чи піде у школу. Благо, в школі була якась форма, всі однаково вдягалися. і з цих пір співав різними голосами, десь у третьому класі я зображав Діда Мороза. Батько десь дістав мені бороду на такій гумці, яка відтягувалася. Тоді не було комп’ютерів, такої свободи, як зараз – роблю все, що хочу. Діти були перелякані, боялися костюма Діда Мороза. Вони втікали від мене. Я відтягував бороду на гумці і говорив: “Та не бійся, це я, Богдан”. Щось таке. Але тягнуло до артистичної братії. Батьки дуже не хотіли, щоб я до неї долучався. Бо батько співав у хорі, а це було 110 карбованців на той час, а мама не працювала. Був город, був сад. Була картопля, якось вижили».

Жили бідно. У старших класах мріє про те, щоб поїхати до Києва, в театральний інститут. і відганяє від себе ці думки. Немає грошей на поїздку. Хіба що вкрасти? Але батьки навчили: красти – гріх. Єдине, на що в родині завжди охоче витрачали й останню копійку, – це книжки. Вдома була – навіть за мірками освіченого Львова – пристойна бібліотека. Ще одна обставина дитинства та юності винятково важлива – перебування в атмосфері різних культур, конфесій. Львів поволі перетворювався після 45-го на український град. Напередодні Перемоги товариш Сталін сперечався з представниками польського уряду в еміграції, з Лондона, про майбутні кордони. Стенограма вражає. Це той рідкісний випадок, коли Сталін розгубився. На зауваження лондонців, що місто Лева ніколи не було українським, їхній візаві спромігся лише на репліку: «Але навколо, в селах, багато українців…»

«Прощаю все. Це прийшло з часом. Дехто старіє і ще дурніший стає, а хтось – навпаки. Відношу себе до тих, хто мудрішає. Простити – набагато краще, ніж когось покарати!..»

Хлопець дорослішає. Перша закоханість завершується жорстоким фарсом. Дівчина телефонує і придурюється, що потрапила під трамвай. Закоханий і романтичний, біжить на допомогу, на ходу заскакує в трамвай, ледь сам не потрапивши під його колеса. (Сьогодні в центрі Львова трамвай зустрінеш хіба що як музейний вагончик.) У сецесійному особнячку знаходить не жертву, а учту. шум, гам. Підтоптані кавалери й тоді полюбляли товариство юних та самовпевнених дівчат. Богдан відчиняє двері. З веселої компанії виходить дівчина, тепер уже не дама його серця, і кепкує над ним, зеленим: «Який же ти наївний. Ти як на долоні. Тебе видно наскрізь. Мужчина повинен бути загадковим».

Юнак міркує: «Якщо вона змогла так обдурити мене зараз, то що буде далі?» Дуже її любив. Але вириває зі свого серця. Юнак мужніє. і стає, як йому здається, загадковим. і ставить перед собою головну, єдину мету. Перетворитися з глядача на творця дива, яке відбувається на сцені. Пихатим донжуанам він не пробачить, – можливо, саме тому його розпусник у фільмі Кіри Муратової «Два в одному» такий переконливий і смішний.

У 1956 році дипломований артист Роман Віктюк повертається з Москви на Батьківщину. ім’я Віктюка у Львові гримить. Працює він у театрі юного глядача. В гурток при ТЮГу записується й Богдан. До старшого за нього на п’ять років майстра тягнеться неофіт. Десятикласник мов тінь ходить за Віктюком, проводжає додому – на площу Ринок, будинок 18. Весь час повторює один і той самий рефрен: «Я хочу бути актором!» Віктюк поплескує по плечу: «Будеш! Ти побачиш небо в алмазах».

Слова не розходяться з ділом. У шкільному драмгуртку грає у виставі за п’єсою «В добрий час» Віктора Розова юнака, який приїхав із Сибіру. Назавжди запам’ятає ім’я керівниці шкільного драматичного гуртка – Ганна Михайлівна. Викладала російську літературу, не в його – в інших класах. Завойовує собі дебютний, епізодичний плацдарм у театрі імені Марії Заньковецької – грає в одній із вистав задні ноги кобили. Мама захоплення сина, м’яко кажучи, не поділяє. В кафешантані абсурду радянської економіки, де все було дефіцитом, прожити на мізерну батькову зарплату неможливо! Мама Богдана постійно свариться з татом: «Який ти непідприємливий! Усе життя в чергах у крамницях простоюєш!» Сильвестр Ступка гордо стверджує: «Люди стоять – і я стою. А як же інакше? Є гроші – маю купити товар. Що це я повинен – кланятися?» Якось зауважує: «Тепер зрозумів різницю між панською Польщею та радянською Україною. За Польщі до львівських магазинів пани заходили з центрального входу. А чернь з “чорного” ждала об’їдків. В УРСР – усе навпаки. Чернь заходить із центрального входу і чекає: раптом їй хоч щось “викинуть” на порожні полиці. А пани підрулюють до “чорного”, службового входу, де для них усе є!» Мама сердиться: «Досить мені одного артиста. Двох не витримаю. От якби пішов на завод інженером. Чи в торгівлю. Чи в медицину». Син підхоплює: «Краще відразу на ковбасну фабрику. Без шматка ковбаси не повертатимуся додому».

Відступає тактично, як ахейці перед троянцями в кінці «Іліади». Подає документи на вступ до хімічного факультету Політехнічного інституту і провалює іспити. Потім працює в Астрономічній обсерваторії при Львівському університеті, на вулиці Ломоносова, лаборантом. Робить обчислювання за змінними зірками. Професор з обсерваторії обіцяє, що зробить з нього професіонала. Вчиться фотографувати зірки. Витримка кадру становить 30–45 хвилин. За ніч таких знімків буває три-чотири. Обов’язок лаборанта – повільно розвертати телескоп. Адже зірка не стоїть на місці: «Пам’ятаю, йдемо ми з друзями на дискотеку, я знайомлюся з дівчиною, танцюю, дивлюся на годинник – мені вже час знімати зірки. Виходжу на вулицю, а сам молюся: хоч би там було хмарно».

Їх відвідує академік АН СРСР, президент Академії наук Вірменської РСР Віктор