Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

Ні, не так навіть: від СКОРОСТИГЛИХ перемог – он як!..

Теплов зник на третій день гульби. Можливо, він має рацію. Так, наставник дійсно правий! Наскільки ж він завинив перед Тепловим…

Сльози закапали з очей Кирилка. Ті самі сльози, потоки яких обмивають душу й виносять із неї все непотрібне, зайве, чорне…

Солоні краплі текли по юному прекрасному обличчю новоявленого графа. Текли, як чистий гірський водоспад під чужим зоряним небом.

Чомусь Кирилко раптом пригадав український хутір, криту соломою стару хату, сусідську дівчинку Ясочку, таку рідну й юну. А її посмішка – мила, ніжна, славна… У порівнянні з нею посмішка самої мадемуазель Фіфі здавалася легковажною гримасою фривольної красуні…

То може, це свято – й не свято зовсім, а ця хвалена дівка – ніщо?!

Він глибоко зітхнув і відчув прекрасний, до болю знайомий, рідний квітковий аромат… Що ж воно таке?! На мить здалося, начебто в повітрі розлився Аромат Душі… Скільки пахощів він вдихав відтоді?.. Вже й не пригадати… Але цей… цей!..

До того ж, забути таке просто несила.

Пошукавши очима джерело аромату, Кирилко помітив самотню яблуньку. Молоденька яблунька-наречена з вітами, густо всіяними великими біло-рожевими квіточками – зовсім як яблунька в його рідній сторінці… під якою він так любив лежати у дитинстві…

Прикривши повіки, Кирилко уявив, що опинився в саду на рідному хуторі – тільки вже щасливий, заможний, красивий. Легка приємна прохолода овівала обличчя, все навколо цвіло, а зелена трава була всипана ніжно-рожевими пелюстками…

Кирилко жадібно, на повні груди вдихнув аромат щастя.

…Цікаво, скільки яблук дозріє на цих вітах до осені?

А скільки славних справ тепер можна здійснити в рідній вітчизні – з його теперішнім становищем і графським титулом?!

І зненацька Кирилку схотілося зробити щось гарне… Ні – дивовижне… Ні – просто надзвичайне для своєї батьківщини. От, здається, усе б на світі взяв та й віддав їй – рідній Украйні…

Олександро-Невсъкий монастир поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1714 року

Морозною зимовою ніччю, що у широтах нової столиці Російської імперії не надто відрізнялася від мутно-сірих днів, послушник Никодим був розбуджений тривалим і наполегливим стукотом вправленого в дерев'яні ворота залізного кільця. Прихопивши свічу й кутаючись від пронизливого вітру у величезний овечий кожух, він поспішив на шум.

– Хто? Хто тут? – запитав боязко, наблизившись до невеликої хвіртки збоку від воріт. Ніхто не відповів. Постоявши трохи, Никодим подумав, що йому це наснилося, і вирішив іти геть. Як раптом по той бік монастирської стіни хтось завозився… На щастя, Никодим не встиг відійти далеко, тому швидко притулився вухом до дощатої хвіртки.

– Агов, хто там?! Відгукнися!..

Спочатку звідти долинуло дивне сипіння, потім тихий тужливий звук, схожий на стогін, і нарешті щось глухо впало в сніг. Ці звуки остаточно спантеличили боязкого від природи послушника. З криком: «Допоможіть, рятуйте!!! На допомогу, братія!!!» – він побіг углиб монастирського двору.

На несамовиті крики послушника раніше від інших вибігла куховарка Гафія. До обителі вона потрапила разом з чоловіком-пічником – одним зі сторонніх працівників, що розбирали дерев'яні будови і зводили натомість нові кам'яні. Минулого літа під час сильної пожежі пічник першим кинувся рятувати монастирське майно, при цьому сильно обгорів, кілька місяців мучився й нарешті, не дотягнувши до Покрови, віддав Богові душу. Зрозуміло, за всіма правилами Гафію мали негайно видалити з місця добровільного усамітнення чоловіків, однак на згадку про заслуги покійного пічника отець-настоятель не зважився вигнати вдову світ за очі.

Бездітна куховарка мала років сорок й вирізнялася природною красою. Сіроока, огрядна, рум'яна, вона виглядала молодше свого віку. Втім, у монастирі Гафія зажила слави особи сором'язливої й богобоязкої. Практично з ранку до ночі порпалась то на кухні, то на господарському дворі й на очі нікому не потрапляла.

Поступово роботяща жінка зріднилася з обителлю: готувала їжу, обпирала, обшивала, вивільняючи братії якнайбільше часу для молитов і богоугодних справ. Окрім того, тримала на господарському дворі з десяток курей і загальну улюбленицю – козу Машку.

Архімандрит Феодосій обожнював випити зранку глечик парного козячого молочка, тож навіть відчував до Гафії щось на кшталт симпатії. Втім, у цьому він не зізнався б нікому, навіть собі самому: нездорові думки могли обернутися брудними плітками, а втрачати насиджене місце настоятеля Олександро-Невського монастиря (до речі, що мав усі перспективи в недалекому майбутньому вдостоїтися високого статусу лаври) через чиїсь необгрунтовані здогади аж ніяк не хотілося…

Отже, першою на крики Никодима вибігла саме куховарка.

– Що таке, що трапилось? – забурмотіла вона заклопотано. Послушник залепетав щось нескладне, при цьому час від часу жалібно скрикуючи. Гафія нічогісінько не зрозуміла, вона лише бачила, що хлопець не тямить себе від переляку. Тому, щоб заспокоїти його, додала вже тихіше:

– Тільки не кричи, дорогенький. Не кричи, бо ще отець Феодор…

І як у воду дивилася! Бо одразу ж після сказаного біля входу в новий (кам'яний) житловий корпус з'явилася по-ведмежому величезна, кремезна постать «грози монастиря».

Отець Феодор, що за відсутності архімандрита займав статус старшого, куховарці явно симпатизував, тому що для полегшення кухонної праці навіть виписував зі столиці всілякі дивовижні речі й екзотичні рослини на кшталт заморського дива – картоплі. За щиросерді турботи жінка нерідко балувала дбайливця дивовижними пиріжками з капустою й іншими кулінарними шедеврами.

Але загалом вдача в отця Феодора (як у колишнього вояка) була крутенькою. А як особистість – то була суцільна загадка. В Олександро-Невський монастир його призначив особисто імператор Петро Олексійович у якості «дохтура», оскільки мріяв створити при обителі притулок зі шпиталем для інвалідів Північної війни й душевнохворих. Тому минулого літа сюди й надіслали не тільки теслярів, мулярів й інших майстрів, але також монаха-лікаря.

Отець Феодор знав кілька мов, збирав різні цілющі трави й власноруч готував з них усілякі зілля. У новому кам'яному корпусі,