Володимир Худенко - Дим

а берізка над воротами хилилась під тужним вітром, губила зів’яле листя. Вернувся у двір, так само без лязкоту причинив хвіртку. Пройшов по садку, тоді на вибраний город, тоді далі городом… Шурхотіло кукурудзиння неламане, підвивав досадний вітрюга, а далі, аж там за болотами, світило собі вогнями сусіднє Жовтневе. Дивно навіть – як розпався Союз, так в Карабутовім одразу майже й погасло вуличне освітлення, виходить – нічим стало платити за струм. А в Жовтневі тому досі галасує… Хоча чого й ні – там поля агрофірма одна орендує, всі при ділі в селі, і саме ж село багатше буде.

Всміхнувся сам до себе – уперше за ніч розвіяв трохи тугу неясну. Жовтневе. Ірина. Згадав, як парубкував, як проводив її з клубу болотом поночі. Або як сам ходив у те Жовтневе до школи… Так і познайомився з нею, бо ж там були курси і можна було здати на права в старших класах. Скільки всього згадалось! Особливо отой раз – як гуляли поночі парком коло садиби, і коло ставків, тенісних кортів запущених, зарослими алейками тими. Коло ЇЇ садиби, ЇЇ алейками…

Він збиткувався тоді з неї, не в зло, ясна річ:

– А оце б жила тут як паничка – зроду б з таким, як я, не здибалась!

– Та ось припини! – вона сміялася дзвінко, але й опускала очі.

– Точно так, ваше високородіє!

– Бовдур!

Всміхнувся про себе, й наче полегшало. Ой світе правий – дурість яка юнацька, дитяча навіть. Щось відволікло його… Вглядівся. Здалося, наче під самим Жовтневим – на ґрунтовій дорозі од ферми – хтось блискає ліхтариком. Вглядівся ще – наче й нема. Чи мо’ здалося? Розвернувся, зітхнув, побрів, похилившись, у хату.

Там, уже в сінях, як вішав куртку, одчув таке, наче пройшов хтось у нього за спиною, наче навіть половиця скрипнула. Він розвернувся різко.

– Ірино?

Тиша.

Клацнув вимикачем – порожні сіни, ні душі. Зайшов до господи – Ірина спить собі, як і до того.

– Приверзеться… – тихо мовив сам до себе. – Чи вже дрімаю на ходу?

Влігся, і наче навіть сон прийшов, а тут лементують у дворі, в шибку затарабанили.

Явилась баба Маня в сльозах, каже – нема Йвановича.

Одмучився.

* * *

Йванович той був Антону ледь не за батька. Мати Антонова після школи вступила в конотопське медучилище, там же, в районі, і стріла чоловіка – росіянина, сина військового. Після навчання одразу й побрались – вона стала фельдшером в тутешньому медпункті, а він – бухгалтером в колгоспній конторі. Пожили недовго – Антонів отець безпробудно пив і воювався, лупив дружину немислимо і ганяв по дворищу, вона часто, заплакана, ховалася з малою дитиною на руках у хащах край городу і ночувала по сусідах, в того ж Йвановича і баби Мані он…

Вона, Антонова мати, була жіночкою тихою, беззлобною – обох батьків її не стало у війну, і росла вона на утриманні в одної далекої родички з Путивля, котра, та родичка, од неї одхрестилася зразу, як дівчина кінчила восьмирічку. Тож і оборони в неї не було ніякої, ні тут у селі, ні будь-де. Але спочатку ще жили хоч як – купили за кредит в колгоспі непогану, хоч і стареньку хату, придбали Антона, ростили його. Хазяїн прохмелявся і каявся – якось жили…

Та одного разу – Антону того року якраз було в школу – отож якось конторське начальство не видержало безпробудного п’янства батька і заслало його од себе аж на тракторний стан якимось рахівником – аби од себе подалі. З кимось не зладив він там у конторі, а норов мав гарячий, непримиренний, горілкою ще більш розпалений. Отож і там, на тракторному стані, він не вробив. Пригода та і досі неясна, темна… Буцімто був він ще зранку чумний, а день саме видався душний, прогірклий, сонце палило нестерпно – був липень, середина літа. Бачили, як вискочив старий Савельєв зі своєї комірки і так наче за кимось побіг-погнався, от тільки нікого не було у дворі, ні на дорозі – жадної душі. А біг він і біг, між тракторів і сівалок, по розпеченому асфальту двору, кричав щось непевне і біг, заледве не добіг до токарної і там простягся – розбив голову об якусь борону. І розбив-бо, хвала богу, не так щоб дуже, в усякому – викликали жонку з медпункту, викликали швидку з району і одправили в тамтешню лікарню. Він ще й белькотів щось, немов марив.

Трактористи, хто був тоді на таборі, клялись і божились, що так воно все й сталось – вибіг із комірки, бозна за ким женучись. А то балакали різне – може, побився з ким, а чи штовхнув його хто на ту злощасну борону навмисне? Ні, клялись і божились, що сам впав. Та врешті, як Антонова мати навідалась до нього в лікарню, то він там, прийшовши трохи до тями вже, сам її запевняв, що біг, що спіткнувся і впав, а за ким біг – бозна, а чого біг – не знає сам. Але був веселий навіть, наказував, аби привезла наступного разу з дому книжку якусь і маленькі шахи, а то тут у палаті, мовляв, нудьга. Вона й поїхала назад у село – а то що ж там, дитина сама, і хазяйство їсти просить… Не дождалась і операції, а мала вона бути під вечір, і старший Савельєв на тій операції вмер.

Операція була там нібито й дріб’язкова, а чого ж він тоді вмер – ніхто до ладу не знав. Вірніше, мати либонь що знала, але Антону мало розказувала – щось там із кісткою носа, чи вправляли якусь кістку, а вона провалилась усередину, аж до мозку, і ще відкрилась кровотеча і не могли спинити, а він до всього не прохмелився з учорашнього, а відкласти ніяк… Словом – доля. Так буває – казала мати, інколи буває. На жаль.

* * *

Після того Йванович і став Антону ледь не за батька. Не те щоб вже бозна-як, але допомагав матері – то пошле когось із шоферів привезти те та се, то город виорати, то випише по лівій накладній машину вугілля їм. Сам бува щось полагодить на дворищі чи в хліві, або з бабою Манею поможуть город посадити на весну, а на осінь викосить бадилля, обкосить обніжки, загребе та попалить, напустить диму по вулиці. Баба Маня, бувало, посидить з Антоном, або й їсти зготує, як у матері