Віталій Петлювань - Сліди на тротуарі

у віці, вони дружили; для Петра, здається, не було в будуправлінні людини авторитетнішої за бригадира механізаторів Миколу Павловича Молибогу, він навіть одягався, як Молибога, носив синє галіфе, а замість піджака — коричньову вельветову куртку. І курив Петро не цигарки, а люльку, за що його товариші охрестили «турком».

Набивши люльки пахучим «дюбеком», вони поспішили на трамвайну зупинку. Літні службовці з потертими портфелями поглядали вздовж вулиці, чекаючи трамвая. Між двома вже зав'язалася дискусія про причини незрозумілих змін: на півдні морози, у Києві — дощі. А це ж початок лютого! Басок доводив, що вся справа у випробуваннях водневих бомб. Чолов'яга з борідкою сперечався з ним, говорив про спалахи на сонці і космічні бурі… Дискусія точилася і в дорозі. Один з пасажирів у чорній рясі піп чи дяк, зовсім моложавий, читав товстий журнал і в дискусії участі не брав. А тимчасом старенька бабуся, яка сиділа навпроти нього, весь час дивилися на рясу з надією, ніби чекала, що ось зараз духовна особа встряне в суперечку і проглаголить істину.

Петро тихенько запитав Молибогу:

— Водолаза бачите?

— Якого водолаза?

— Та он, у чорній рясі. У нашому селі попа водолазом називають. Ну звідки, скажіть на милість, Миколо Павловичу, молоді попи беруться?

Молибога поморщився.

— Кожному своє… На моїй батьківщині в Добропіллі є дідок-листоноша. Так він неодмінно хотів сина на артиста вивчити. Всі гроші йому віддавав, зодягав, як пана. Ну, той років два десь вештався, а потім — лист з Одеси. У духовній семінарії опинився, тільки туди й склав екзамен…

За вікном пропливають нові квартали, сквери. Ось на постаменті з чорного граніту знайома гармата, вона увінчала славу революційних арсенальців.

У відділі кадрів нікого не застали. Дівчина з комсомольського комітету відвела їх у завком профспілки і познайомила з літнім робітником. Той довго протирав кінчиком хустки скельця окулярів, потім надів їх і попросив показати йому листа. Читав, намагаючись розібрати кожне слово.

— Федір Прокопович у листі згадується, — морщив старий чоло. — Майстер Федір Прокопович… — І враз ляснув себе долонею по лобі. — А чи не колишнього начальника цеху Шмарука має він, люди добрі, на увазі? Це ж Шмарука і звуть Федором Прокоповичем. Тільки рідкий гість він у нас, на пенсію вийшов.

Подзвонив у цех, потім ще кудись. Хвилин через десять-п'ятнадцять урочисто передав трубку Молибозі: «Шмарук».

Вислухавши розповідь про знахідку, Федір Прокопович Шмарук відповів:

— Лист Михайлові Левадному належав. Ми з ним справді кумували… Михайло працював до війни у моїй бригаді… Дружину його звати Галиною, а сина — Валерій. Знаєте братську могилу на схилах Дніпра, де поховані герої боїв за Київ? Там і він лежить… Ми часто ходимо туди з Галиною Дмитрівною…

Молибога відчув, як щось важке підкотилося до грудей, стисло серце. А в трубці звучав той самий голос.

— Валерій Левадний виріс, це вже здоровий хлопчисько. І, скажу відверто, біда з ним матері. Дуже вас прошу, дорогий товаришу, побувайте у Левадних… Я охоче покажу вам, де вони живуть.

* * *

У жінки, яка їм відчинила, лице пашіло рум'янцем.

— Цвітемо, весну чуємо! — приязно поздоровкався Федір Прокопович з хазяйкою. Побачив повні ночви і похитав головою. — З роботи і знову за роботу? Е, так ми з вами, Галино Дмитрівно, не умовлялися!

— Проходьте, прошу, в кімнату. Я зараз…

— Та ви не клопочіться. Завітав до вас, Галино Дмитрівно, з будівельниками столичними. Оце по дорозі розповідали, як там околиця змінюється. Чуєте, за шість-сім місяців чотириповерховий будинок готовий, електрика, парове опалення, газ і таке інше.

Федір Прокопович бадьорився, розмовляв надто голосно, і це було для тих, хто його знає, певною ознакою. Микола Молибога принаймні перехопив стривожений погляд жінки і відчув, що й сам хвилюється. Та пізно відступати. І навіть неможливо, бо Федір Прокопович ще по дорозі багатозначно заявив: «Нехай читають. Валерію особливо корисно…»

— А де ж синок? На роботі? — звернувся Федір Прокопович до хазяйки, коли та увійшла з кухні, вже без фартуха.

Вона дивилася на незнайомих, трохи ніяковіла.

— Мабуть, у кіно Валерій…

— Невже і досі не працює?.. Погано… — похитав незадоволено головою. — До вас на «Арсенал» не захотів. І, виходить, на шахту не поїхав…

Щоки Галини Дмитрівни тепер уже не грали рум'янцем, як спершу, великі чорні очі зробилися настороженими і перебігали з одного обличчя на друге.

А Молибога, оглядаючи два скромні, схожі на солдатські, ліжка, нефарбовані табуретки, прану-перепрану скатерку на круглім столику, тимчасом думав: «Не солодко живеться вдові, ой, не солодко». Згадав свою матір і худеньку босоногу сестричку, себе малого згадав з обмороженими пальцями і майже фізично відчув біль… Перед ним несподівано виник образ іншої жінки з такими ж красивими очима, як у цієї вдови. І подумав Микола ревниво, звертаючись до загиблого солдата, з чиїм листом прийшов сюди: «Твоя, Михайле, бач, і досі сама… А могла б давно знайти пару, могла б… Он як світиться в ній привабливий вогник жіночості!»

Минали хвилини, а Федір Прокопович усе ніяк не міг приступити до діла. Розмова крутилася навколо Валерія. І з цієї розмови Миколі Молибозі неважко було догадатися про сумну істину. Горя з Валерієм ця жінка має досить. Зріс він невдячним сином, материних рук не шкодує, а своїми нічого путнього не навчився робити.

«Має рацію Федір Прокопович, — вирішив Микола Молибога. — Лист нагадає синові його обов'язок перед пам'яттю батька».

Нарешті старий підвівся, підійшов до Галини Дмитрівни.

— Дивні речі відбуваються, Галино, на світі. Слухай-но, з чим ми прийшли до тебе. Казав, тобі, ці люди — будівельники. І треба ж трапитися такому. Викопуючи котлован, наткнулися вони на старий окоп чи бліндаж… Чуєш, Галино. А там серед різних забутих солдатських речей — лист…

Жінка побіліла.

— Кажіть… Кажіть…

— Що там казати… Ось у товариша лист, і ми його всі, пробач нам, змушені були прочитати.