Луї Анрі Буссенар - Капітан Зірвиголова

ви сильні й здорові, за вами англійська армія чисельністю у двісті тисяч чоловік — і все одно помста настигне вас усіх п'ятьох, і ви загинете лютою смертю, бо я засуджую вас до неї — я, приречений на смерть!

Голова підвівся і холодно сказав:

— Ми судимо за правом і сумлінням, і ваші погрози не хвилюють нас. За законом вам не дозволяється мати з ким-небудь зносини, але з людяності я дозволяю вам попрощатися з родиною.

На його знак потрійний ланцюг солдатів розімкнувся. Через прохід кинулись пригнічені горем родичі засудженого.

Їх чоловік з тридцять; попереду дружина Давіда. Божевільна від горя, вона падає на груди любимого і вірного супутника свого життя і нестямно стискає його в обіймах. Вона не в силі вимовити й слова, приголомшена неминучістю страшного лиха.

Біля неї красивий юнак. На ньому мисливський костюм витонченого крою, елегантність якого так впадає в око поруч із скромним одягом бурів, що збуджує цікавість англійців.

Сумна усмішка освітила обличчя засудженого, коли він побачив юнака.

— Давіде!.. Мій хороший, добрий Давіде!.. Ось як нам довелося зустрітися! — вигукнув молодий чоловік.

— Ви? Невже це ви, мій любий хлопче?.. Який я щасливий!.. Бачите, вони схопили мене — це кінець… Не побачу я торжества нашої свободи і незалежності.

— Почекайте, не впадайте у розпач!.. Я спробую поговорити з ними, — сказав юнак.

Він підійшов до членів військового суду, що вже підвелися і збиралися йти. Знявши капелюх, але не втрачаючи почуття власної гідності, він звернувся до голови:

— Благаю вас, мілорд, накажіть відкласти виконання вироку. Згляньтесь на цю нещасну жінку, на дітей, на цю людину, вчинками якої керувало саме лише благородне почуття патріотизму. Ви сини великої, сильної нації, будьте ж великодушні!

— Мені дуже шкода, — відповів полковник, віддаючи честь затягнутою в рукавичку рукою, — але я безсилий допомогти.

— Кілька днів життя!.. Всього лише кілька днів! Один тільки тиждень — і я беруся виклопотати для нього помилування.

— Не можу, молодий чоловіче. Вирок оголошено ім'ям закону, а ми всі раби закону, починаючи від її величності королеви і кінчаючи останнім з наших хлопців.

— Я внесу заставу.

— Ні.

— Десять тисяч франків за кожний день…

— Ні.

— Сто тисяч франків за день… Це складе мільйон за десять днів!

— Мільйон? Та хто ж ви такий?

— Той, хто вміє відповідати за свій підпис, — відповів юнак з характерною для нього визивною, але сповненою гідності зухвалістю. — Давід Поттер врятував мені життя, і, якщо треба буде, я віддам за нього все до останньої копійки, до останньої краплини своєї крові!..

— Таке почуття робить вам честь, — перервав його полковник, — але на війні важко керуватися почуттями. А тепер вислухайте мене уважно, — додав він. — У мене є син, приблизно вашого віку, він служить офіцером у моєму полку. На ньому зосередив я всю свою батьківську ніжність, усе честолюбство солдата… Так от, припустімо, що він потрапив у полон до бурів і має бути розстріляний, як буде зараз розстріляний цей чоловік. Припустімо також, що мені, його батькові, пропонують його життя в обмін на життя Давіда Поттера…

— І ви?.. — задихаючись від хвилювання спитав юнак.

— Відхилив би пропозицію, і мій єдиний син загинув би!

Наче приголомшений цими словами, юнак опустив голову. Він зрозумів: ніщо вже не може врятувати засудженого, і наполягати марно. Вперше збагнув він увесь жах цього страшного лиха, цього нещастя, яке перетворює вбивство на закон і навалює гори трупів, цієї потвори, яка ганьбить людство і ім'я якій — війна!

Повернувшись до бура, оточеного рідними в сльозах, він узяв його руку в свої і з невимовним виразом ніжності і жалю вигукнув:

— Мій добрий Давіде!.. Я гадав розчулити їх — нічого не вийшло… Сподіватися більше нема на що.

— І все ж я дуже вдячний вам, мій маленький хоробрий французе, за ваше співчуття, — відповів бюргер. — Бог свідок, що на серці теплішає, коли бачиш, що за нашу справу борються такі люди, як ви!

— Невже я нічого не можу зробити для вас? — прошепотів юнак.

— Можете! Побути біля мене разом з моєю дружиною і дітьми до останнього мого подиху… Помститися за мене! Завжди битися так само, як… Зрозуміли? І ні слова більше… Тут надто багато вух…

— Обіцяю, Давіде!

І він стиха додав, ніби розмовляючи сам з собою:

— Оцей шотландський полковник, герцог Річмондський, здається, все-таки має добре серце.

Офіцери тимчасом розходилися по своїх наметах, з цікавістю поглядаючи на цього хлопця, що жонглював мільйонами і говорив як дорослий.

Лишились тільки старший сержант, двоє артилеристів і піхотинців, що оточували місце, де стояли засуджений і його близькі. Сержант різким голосом наказав одному з солдатів дати засудженому свою лопатку.

Солдат відстебнув підвішену на поясі, нижче рюкзака, невеличку лопатку, яка є у спорядженні всієї англійської піхоти, і подав її бурові, а старший сержант, вказавши пальцем на землю, пояснив:

— Копай!..

Знизавши плечима, бур спокійно відповів:

— Я не торкнуся цього англійського виробу, не хочу бруднити своїх рук, та й рідну землю, де мені судилося спочивати вічно. Принесіть-но мені кирку та лопату, добре моє знаряддя. З їх допомогою я зорав цю незайману землю, яку тепер спустошують завойовники.

Йому принесли. Він схопив держаки, відполіровані довгим тертям об його загрубілі від праці руки, і блискуче залізо задзвеніло. Потім довгими кроками він відміряв на червонуватому грунті свій гігантський зріст і зробив дві глибові борозни. Англійські солдати, що вміють цінити мужність, не могли приховати захоплення.

Бур поплював на долоні, стиснув держак