Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

Едвардс підійшов до телефону й ще раз набрав Вундервальдів номер, але тут-таки й поклав трубку. Було біля дев'ятої години вечора, час, який художник називав найкращою порою дозвілля. Тепер він читав, тримаючи на колінах блокнот, ніби між іншим фіксував на папері витвори своєї фантазії. Іноді він робив це на берегах позичених детективних романів. Ніхто не дорікав йому, одержавши свою книжку з малюнками. Валентінер, антиквар, на останньому аукціоні хотів продати одну таку книжку з молотка, проте зберіг її для власної колекції, бо ці багатії, на його думку, й найменшої уяви не мали про вартість Вундервальдових творів.

— Я зайду до вас! — удруге набравши Вундервальдів номер, гукнув Едвардс у телефонну трубку, коли звідти почувся добре знайомий голос.

— Ах, це ти, — відповів художник і зніяковіло кілька разів кахикнув. Голос його звучав не так бадьоро й весело, як завжди. Вундервальд сопів і вагався. Нарешті запропонував зустрітись у Маєрберговому шинку.

— Бо вдома вже нема чим і цокнутись.

Коли Маргрет виходила після обіду з дому, Едвардс бачив у її сумці пляшку червоного вина. Хоча дружина буцімто йшла відвідати свою подругу Евеліну, він знав, що вона піде до Вундервальда. Отже, Маргрет і досі там. Телефонна трубка вислизнула Едвардсові з рук, заплющеними очима він виразно побачив те, чого досі не наважувавсь уявити. Рухався майже автоматично. Встромив ноги в черевики, взяв непромокальне пальто, яке було на ньому й тоді, коли він у Сан-Франціско зустрівся з Маргрет під час зливи й уже не відходив ні на крок.

Поки дійшов до підземних гаражів, Едвардс добре змерз, а потім довго шукав свій автомобіль. Притьмом кинувшись до нього, він спітнілими руками вхопився за кермо й аж сахнувсь, побачивши знову при виїзді поліційний автомобіль з блимливим синім вогником.

Машину Едвардс поставив у порту під самим Маєрберговим шинком і залетів туди. Вундервальда він побачив зразу. Той самотньо сидів у кутку, стиснувши між коліньми загорнену в газету картину. Був він великий і кремезний. Недбало вдягнений і в доброму гуморі. Глянувши на нього, й не скажеш, що йому вже шістдесят і що він знаменитість. Едвардс назвав його майстром і кивнув, коли Вундервальд замовив і для нього келих вина того самого сорту, яке п'ять-шість годин тому взяла з собою Маргрет, ідучи в гості. Якийсь п'яний біля шинквасу вирячився на обох і пробелькотів.

— Good bye, Jonny![2]

Вундервальд засміявся й випив до Едвардса.

— Вас невдовзі знатиме все місто, містере Трансатлентік, — сказав він, ухопив загорнену в газету картину й посунув її по столі. — У вас же недавно був день народження, я — ваш боржник. Сподіваюся, моє мистецтво вам ще не набридло.

— Дуже дякую, — сказав Едвардс, але до картини не доторкнувся.

— Не тут, ходім до вас.

Іти до Едвардса було недалеко, п'ять хвилин пішки.

— Прихопимо пляшку вина, там ніхто нам не заважатиме, — кивнув він. — Я хотів би спокійно з вами дещо обміркувати.

— А що саме? — запитав Вундервальд, допив своє вино й замовив ще. Нічим не переймаючись, він дістав сигарети. Гамір, здавалося, не заважав йому, він удавав, ніби кращого місця для розмови віч-на-віч годі й шукати. — Та кажи вже! — мовив він вередливо. — І глянь, нарешті, на картину!

Едвардс засовався на стільці, зараз найліпше було б узяти мовчки ту картину й піти. Його дратувало, коли художник йому «тикав» і взагалі поводився зверхньо.

— У кожного свої звички, — сказав, так і не доторкнувшись до згортка. — Мені взагалі не треба було б сюди приходити. Що я тут не бачив.

— Отуди маєш дивитися! — перебив його Вундервальд, дзвінко засміявся й трохи надірвав обгортку картини. — Отуди! — гримнув він і показав на оголене місце картини, звідки визирав краєвид, зображений у типовому для нього стилі; під пекучим сонцем — голі, висохлі луки й поля, обвуглені пеньки дерев та бита цегла, велетенські яскраво-білі шампіньйони, що сягали до самого неба, а перед ними на ввесь зріст простяглася понівечена дитина.

— Що, дивуєшся? — озвавсь Вундервальд. — А подумай-но, якби запитали в Пікассо, хто це зробив? Подумай же! — Він пронизливо і єхидно засміявся, грюкнув кулаком по столі, аж келишки застрибали, один з них мало не перекинувся, але художник учасно його підхопив. — Такі, як ти! — Вундервальд зовсім розлютився. — Ти, американський гномику! Якщо ви всі й надалі так чинитимете, то незабаром настане кінець усьому.

Містер Едвардс досяг у цій країні значних успіхів. Квартира його була в гарному кварталі, й він, не вельми переобтяжуючи себе, заробляв стільки, що міг платити за дві добре опалювані кімнати майже тисячу марок на місяць. Уроків англійської він давав не багато: до нього приходило кілька чоловік, і вони майже за кожне слово, яке він їм утовкмачував, кидали йому по банкноті. «That's fine, much pleasure with уоu!»[3]

Але Вундервальда більшість із них не сприймала, хоча його картинами в Едвардса були завішані всі стіни. «Shocking!»[4] — сказала панна Бланк, дочка власника ланцюгового заводу, граючись золотим ланцюжком під час першого уроку, коли побачила ці страшні картини. А дебелий Габерштайн, який утомлювався навіть їдучи ліфтом, глянувши на картини, ще дужче засапав і проголосив: «Художники у принципі всі анархісти, не варт сприймати їх серйозніше, ніж вони самі себе сприймають».

Повернувшись цієї ночі додому, Едвардс раптом збагнув, що надто багато понавішував усього на стіни своєї квартири. Той Вундервальд не щадив, зрештою, нікого й нічого, вслід кожному кидав найбезглуздіші звинувачення. Розлючений Едвардс бігав коридором і кімнатами, нічого перед собою не бачачи, але на товстих килимах не чутно було навіть його власних кроків. Здавалося, він ширяє в повітрі — від кого втікає, за ким женеться? Можливо, дружина побігла до Вундервальда, бо ненавиділа й цю м'якеньку квартиру, й прагнення Едвардса з усього робити таємницю, й стриманість і терпіння (чи