Микола Петрович Трублаїні - "Лахтак"

сількора Трублаєвського. Попереджений друзями, Микола виїздить до Вінниці. По дорозі купує в кіоску «Вісті», де вміщено статтю «Млин, «благодатель» Чашка та райвиконком». Всю компанію було остаточно викрито. Боротьба зі зграєю ворогів завершилася — їх було знешкоджено.

Микола Трублаїні прожив хоч і недовге, але яскраве, надзвичайно змістовне життя — він об'їздив багато далеких країв. Не раз на його дорозі поставали нелегкі випробування, і він їх завжди витримував із честю. Громадянська мужність, стійкість формуються вже в юнацькі роки.

Без журналістики він себе не мислив — у житті було стільки цікавого, про що хотілося розповісти людям, і стільки ще потворного, проти якого повставав увесь його бунтуючий дух.

Якийсь час Микола Трублаїні працює у вінницькій газеті «Червоний край», аз 1925 року вчиться в Харкові на Всеукраїнських курсах журналістики при ЦК КП(б)У. Одночасно він співробітничає в харківській пресі. У своїх статтях, нарисах молодий газетяр показує героїчну працю радянського народу, який будував нове, соціалістичне суспільство, викриває все, що заважає рухові вперед. Після закінчення курсів власний кореспондент «Вістей» Микола Трублаїні стає одним з найактивніших, найдоскіпливіших публіцистів газети. Допитлива вдача, дерзновенність, сміливість і тверезість погляду — характерні риси Трублаїні-журналіста. Його знають на багатьох заводах Харкова та інших міст країни. Все нове, незвідане, загадкове приваблює молодого газетяра. Письменник Степан Ковганюк, який у ті роки також працював у Харкові, згадував: «Коли ми познайомились ближче, я зрозумів, що Миколі Трублаїні все життя бракувало часу. Справді, такої невичерпної енергії, допитливості, жадоби все знати, все самому побачити, дослідити і неодмінно про все написати мені не доводилося бачити ні в кого. Але головне, що це була не просто допитливість, а допитливість, так би мовити, спрямована. Його цікавило все найпередовіше, найвизначніше, що відбувалося в нашій країні». Промовистий і спогад письменника Ярослава Гримайла, який в тридцяті роки жив по сусідству з Трублаїні: «Хвилювання, з яким він сприймав звичайнісінькі довоєнні «Останні вісті», я спостерігав лише в дні Великої Вітчизняної війни, коли люди слухали зведення Радінформбюро. Еге ж, він удосвіта схоплювався, щоб довідатись, що десь у Магнітогорську задули нову домну, на Кольському півострові почали експлуатацію нової шахти, в Таджикистані колгосп зібрав рекордний урожай бавовни, а криголам «Малыгин» вирушив у черговий рейс на острів Діксон…»

Молодий журналіст, проте, не вдовольняється звичайними враженнями і спостереженнями. Він відчуває потребу глибшого проникнення в сутність і соціальних процесів, і науково-технічних новацій. Бракує знань, і Микола Трублаїні вступає на фізико-математичний факультет Харківського інституту народної освіти.

Але романтика подорожей вабить його. І вже 1929 року він здійснює два рейси на криголамі «Литке». Цей криголам проплив мало не півсвіту. Від Севастополя ішов через Чорне і Червоне моря, Індійський океан — до Владивостока. То був південний, тропічний рейс. А далі починався північний, арктичний — до острова Врангеля, куди влітку 1928 року не зміг пробитися корабель. Люди, які працювали на острові в експедиції, залишилися без запасу харчів, одягу, зброї. І ось «Литке» мав доставити в Арктику нових колоністів, радіостанцію, трирічний запас продовольства й одягу для експедиції. Проте у Владивостоці трапилося непередбачене. Сім редакцій журналів і газет хотіли направити в Арктику своїх кореспондентів, але на «Литке» могли взяти тільки одного. Лишався єдиний шанс — увійти до складу команди.

«Я звернувся з проханням, — писав Микола Трублаїні в книжці «До Арктики через тропіки», — щоб мене взяли за матроса, зважаючи на свій попередній морський досвід під час переходу з Севастополя до Владивостока. Але я міг бути тільки матросом другого класу, а для полярного рейсу добирали виключно матросів першого класу та ще з умовою, що такий матрос одночасно або водолаз, або тесляр, або пічник. Це для того, що в рейсі будуть потрібні водолази, а на о. Врангеля, коли будуватимемо будинок та склад, теслярі й пічники. На жаль, жодної з цих професій я не знав.

… Але якось, днів за три по прибутті до Владивостока, виявились дві вакансії, що, здавалось, я міг би їх обійняти: каструльником на камбуз або запасним кочегаром-днювальним кочегарки. І перша, і друга роботи надзвичайно важкі та до того ще й марудні. Зате особливих якихось здібностей не потребують. Я погодився йти кочегаром-днювальним».

Журналіст Трублаїні виявився акуратним, добросовісним членом команди. Разом зі своїми товаришами він з гідністю пройшов складні випробування арктичного рейсу. За роботу на криголамі «Литке» Миколу Петровича було нагороджено іменним значком.

Уже відомий журналіст, Микола Трублаїні дедалі настійніше звертається до власне художньої творчості. На початку 30-х років він видає перші книжки оповідань «Тепла осінь 1930-го» та «Бій за переправу». У канву творів лягли спостереження бувалого газетяра. Але щось не вдовольняло в цих творах самого М. Трублаїні. Він немов не зміг знайти притаманної саме його письменницькому голосу тональності.

І тут варто повернутися до вже згадуваних спогадів «Із записок молодого журналіста». Над сількором Трублаєвським готується розправа, він поспішає за порадою до свого товариша, але «біля райвику мене зустріла дітвора… Це мої маленькі приятелі. Я давав їм читати інтересні книжки і часто грався з ними біля сільбуду».

Велика любов до дітей, розуміння їх, уміння проникатися серйозністю проблем, які постають перед людиною уже в юному віці, — все це закономірно привело журналіста в дитячу літературу. Якось В. Г. Бєлінський точно зазначив: «Необхідно народитися, а не зробитися дитячим письменником. Це свого роду покликання. Тут вимагається не лише талант, а й свого роду геній…» Такий талант і мав Микола Трублаїні.

Досвід його — як учасника кількох арктичних походів, знання, що він їх здобув, спостерігаючи життя народів Півночі, і, особливо, враження від зустрічей з дітьми ненців, чукчів, ескімосів, якутів вилилися в цикл оповідань про Далеку Північ. Дванадцять творів, написаних у 1933–1934 роках, складають цей цикл. Вони зв'язані між собою і проблематикою, і спільністю персонажів, і навіть сюжетом. Недаремно Микола Трублаїні мав намір об'єднати ці оповідання в один великий твір. І все ж, незважаючи на щільний внутрішній зв'язок, цикл ділиться на дві тематичні групи — твори про життя народів Далекої Півночі («Погонич блакитного кита», «Вовки гоняться за оленями», «Волохан», «Малий посланець», «Крила рожевої чайки») і твори про освоєння радянськими людьми суворої Арктики («Володька-рибалка», «З півночі мчав ураган», «Хатина на кризі» та ін.).

В оповіданнях першої групи переважає тема жорстокої