Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

Дубовий гай парку вражав величезними трьохсотлітніми дубами. Алеї в парку було прокладено таким чином, щоби за кожним поворотом або пагорбом відкривалася нова неповторна панорама. Скоропадський писав, що Тростянецький парк «…за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів міг конкурувати з першокласними ботанічними садами Європи».

У своїх спогадах «Моє дитинство в Україні» Павло Скоропадський згадував: «Перші українські враження мені навіяні в будинку мого діда… У будинку всюди висіли старі портрети гетьманів і різних політичних і культурних діячів України, було кілька зображень стародавніх «Мамаїв». У будинку постійно співали українські пісні. Дуже поважали бандуристів, які співали свої думи, причому дід їх завжди щедро винагороджував. У будинку одержували «Киевскую старину», читали й обговорювали книжки Костомарова й інших українських письменників. Висів між гетьманами портрет Мазепи, що був ненависний усякому росіянинові… Суворо дотримувалися старих українських звичаїв не тільки в домашньому побуті, але намагалися дотримуватися й у релігійних обрядах, там, де старі українці розрізнялися з новими росіянами… Дід добре говорив по-українськи, а нас української мови не вчили спеціально, та українські книжки читати давали».

Іван Скоропадський займався вихованням своїх онуків, Павла та Михайла, й інколи для цього кликав на допомогу священика отця Митрофана Ладишевського, що вчив хлопців Закону Божого та російської мови. У Тростянці часто збиралась українська та російська інтелектуальна еліта того часу: Григорій Ґалаґан — член Державної Ради Російської імперії (з 1882 р.), Василь Тарнавський — збирач українського антикваріату та земський діяч, Петро Дорошенко — шанувальник української старовини, Яків Новицький — етнограф, Василь Горленко — журналіст і мистецтвознавець, музиканти — брати Заремби, художник Микола Ґе, що написав портрети всіх членів родини Скоропадських. Завдяки культурній атмосфері, що склалась у садибі Івана Скоропадського, його онук Павло, як сам він пізніше напише: «…займався історією Малоросії, завжди жагуче любив Україну».

Родина Скоропадських, одна із найзаможніших в імперії, відмінно пристосувалася до колоніального становища України, вважаючи своє походження російським, але з малоросійською родзинкою. Скоропадські були переконані, що малороси — тільки етнографічна частина великоруського народу, і Малоросію вони не бачили окремо від Росії. У листі до брата Михайла від 24 лютого 1905 року Павло Скоропадський, згадуючи про Російсько-японську війну 1904–1905 років, називає Росію своєю дорогою Вітчизною.

Пізніше Павло Скоропадський висвітлить ставлення старосвітських полтавських землевласників до України: «Україна розумілась як славне минуле, але зовсім не пов’язувалася з її сучасним станом, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Вся моя родина була глибоко віддана російським царям, але у всьому якось підкреслювалося, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді казали, високого походження».

Павло Петрович писав: «Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; щонайменше причиняються, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину, вони вважають, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії…» Скоропадський свято вірив у російсько-українську культурну спільність. Можна сказати, що Скоропадський став творцем концепції двомовно-двокультурної України.

Скоропадський часто виступав третейським суддею у споконвічній суперечці українців і росіян, помічаючи всі безглуздості у формуванні молодих націй: «В українців жахлива риса — нетерпимість і бажання домогтися всього відразу… Дійсно, культурний клас українців дуже нечисленний. Це і є лихом українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну й бажають їй культурного розвитку, але самі ці люди російської культури, і вони, піклуючись про українську культуру, анітрошки не зрадять російській».

У той же час Павло Скоропадський зазначав, що мав «…дуже неясне уявлення про свою Батьківщину і людей, що її населяють…»

* * *

Родоначальником роду Скоропадських був Федір Скоропадський — уманський шляхтич. Федір став запорозьким козаком і брав участь у війні козаків проти Речі Посполитої на боці гетьмана Хмельницького. У квітні 1648 року він загинув у битві під Жовтими Водами. Син Федора Скоропадського — Ілля — мав старшинський козацький чин і був одружений із княгинею Чарторийською (рід князів Литовських Гедиміновичів). За сімейною традицією вважалося, що від Іллі залишилося три сини: Іван, Василь і Павло. Але документів про існування Федора й Іллі істориками так і не було знайдено, та, можливо, ці люди — тільки історичні примари, данина родовідній лихоманці, що вразила українське дворянство в часи Катерини Другої. Тоді українським шляхтичам загрожувала перереєстрація, коли вони мусили підтверджувати своє дворянство будь-якими доказами. Саме тоді в Україні виникли сотні родовідних легенд про знатних та давніх предків.

Хоча ще у вісімнадцятому столітті казали, що рід Скоропадських походив від купців, які займалися прибутковою тютюновою торгівлею, та пристебнули вони до своїх маловідомих предків уманських шляхтичів і князів Чарторийських для успішного проходження перереєстрації.

Але от брати Скоропадські: Іван, Василь, Павло — вже безсумнівно історичні постаті. Іван Ілліч Скоропадський у молодості служив реєстровим козаком у гетьманів Петра Дорошенка, Михайла Ханенка, Івана Самойловича. Рубався за польські, турецькі, російські, українські інтереси… Згодом, у період гетьманства Івана Мазепи, Іван Скоропадський став стародубським полковником. У листопаді 1708 року Іван Скоропадський сам став гетьманом України й панував над козацькою Україною аж до своєї смерті у квітні 1722 року. З давньогерманської «ваттман» перекладається як лідер військового загону, від цього слова походить німецьке військове звання «гауптман» та польсько-український титул «гетьман».

Іван Скоропадський спочатку підтримав виступ Мазепи проти Росії, але був блокований московським військом у Стародубі й вимушений перейти на російський бік. Вже у Полтавській битві він бився на боці Петра Першого. Ставши гетьманом, Скоропадський намагався зберегти автономні права гетьманщини, козацькі вільності, підтримував таємні контакти з екзильним гетьманом Пилипом Орликом. Павла Петровича Скоропадського іноді вважають прямим нащадком гетьмана Івана Скоропадського. Але гетьман Іван Скоропадський нащадків не залишив.

Брат гетьмана Павло тривалий час перебував у турецькому полоні, потім служив бунчуковим товаришем у козацькому війську свого брата Івана, а брат Василь (полковий обозний Чернігівського полку, пізніше генеральний бунчужний гетьманського війська) став предком нашого героя по прямій лінії.

Син Василя — Михайло в 40-ві роки XVIII сторіччя був генеральним підскарбієм (міністром фінансів) гетьманської держави, а син Михайла — Іван, закінчивши Києво-Могилянську академію, отримав чин бунчукового товариша, ставши в 1762 році останнім генеральним осавулом гетьманщини. Вже після скасування гетьманщини Іван Скоропадський був членом «Комісії для складання нових законів». Граф Рум’янцев скаржився на нього імператриці Катерині II, що Іван Скоропадський зберіг