Андрій Валентинов - Овернський клірик

не підпускали. Схоже, й там, де він жив раніше, його маленькі охайні руки не знали чорної роботи.

Утім, якщо це було й так, Ансельм цього не виказав. Він швидко приніс води й рушив у келію за припасами, після чого, діставши цибулю, часник, селеру й морквину, взявся до риби. Виходило в нього непогано — ніж різав рівно й швидко. Вочевидь я все ж таки помилився, куховарити хлопчині вже доводилося. Краєм ока я помітив, що П’єр теж стежить за Ансельмом, причому не без затаєних ревнощів. Юшка — коронна страва нормандця, котрий, як я вже пересвідчився, й без того чудово готує.

— Отже, Брате Петре, — нагадав я, — ми вас слухаємо.

— Байка, — почав П’єр якнайбадьорішим тоном, — зі збірки…

Пауза затяглася, але я не квапив. Згадалося, що ще два роки тому П’єр, котрий провчився в монастирській школі чи не десять років, не міг зв’язати латиною й кількох слів. Усе ж таки хлопець молодчага, хоча, бачить святий Діонісій, я теж дуже старався.

— Зі збірки. Називається «Лисиця й відображення місяця»…

На губах Ансельма знов промайнула посмішка, і я вкотре подумав: звідки прийшов до Сен-Дені цей хлопчисько? Латину він знав просто чудово, краще за мене. Таке ще можна пояснити, але Ансельм знав грецьку, і, як я нещодавно дізнався, арабську…

— Якась лисиця йшла вночі біля річки й побачила в оній річці відображення місяця. Побачивши оноє відображення, вирішити… вирішила вона, що то є сир…

Я раптом збагнув, що за весь день П’єр жодного разу не відкривав книжку. Так, пам’ять у хлопця чудова й треба було добряче постаратися, щоб за кілька років нічого не навчити цього нормандського бурмила. П’єр не був ледарем — він щиро хотів закінчити школу й стати священиком десь на селі. Та донедавна ця мрія була від нього далека, немов стіни Єрусалима.

— …Заходилася оная лисиця хлебтати воду. Гадала вона, що випити… вип’є річку, після чого дно висохне й згаданий сир дістанеться їй…

Тим часом у казанку вже щось починало закипати. Я принюхався й залишився задоволений — вечерю явно нам забезпечено. Щоправда, запах був трохи незвичайний. Пахло чимсь незнайомим — не селерою і тим паче не цибулею.

— …Хлебтала оная лисиця воду безперестанку, аж поки не захлинулася…

П’єр задоволено зітхнув у передчутті закінчення тортур і випалив:

— А мораль цієї байки така: людина жадібна рветься до наживи з таким зусиллям, що сама себе завчасу в темну могилу зводить!

Слідом за цією повчальною фразою на П’єровій мармизі розцвіла зовсім недоречна посмішка. Я не втримався й усміхнувся у відповідь.

— А тепер нехай брат Ансельм розповість, — остаточно розгороїжився П’єр. — Бо ж, отче Гільйоме, ви його байки вчити не змушуєте!

Не хотілося пояснювати, що «Робертів Ромул» Ансельм читав років у сім, коли не раніше, але наш сьогоднішній кухар відразу ж відгукнувся.

— Байка «Людина, що молилася».

Я відчув несподіване сум’яття. Річ не в тім, що цю байку зазвичай не рекомендують читати учням. Вразив тон — Ансельм відгукнувся на П’єрову пропозицію аж надто серйозно.

— Одна людина мала звичку приходити до церкви пізно, схиляти коліна й молитися завжди одними й тими самими словами: «Господи Боже, будь ласкавий до мене, й до дружини моєї, й до дітей моїх, а більш ні до кого»…

Ансельм на мить замовк, тонкі губи стислися, побілішали, в темних очах блиснув недобрий вогник.

— Почув це якось його сусіда й теж став молитися: «Господи, Господи, Боже всемогутній, покарай ти його, й дружину його, й дітей його, а більш нікого»…

— А… а мораль? — здивовано запитав П’єр, не дочекавшись пояснення.

— Там немає моралі, — Ансельм відвернувся й заходився поратися біля казанка. П’єр почухав потилицю й став неквапом нарізати хліб.

…Брат Ансельм з’явився в Сен-Дені рік тому. Прийшов пізнього вечора, босий, в обірваній рясі. Отець Сугерій звелів нагодувати подорожанина й покласти спати, але хлопчик наполіг на зустрічі, після якої наш абат замкнувся з отцем Ерве й розмовляв із ним ледь не до ранку. А наступного дня в Сен-Дені з’явився новий чернець, якого звеліли ні про що не розпитувати. Майже відразу Ансельм став ходити до моєї школи, та займатися з ним довелося за особливою програмою.

Всі премудрості, які я втовкмачував братам-бенедиктинцям, були Ансельму вже відомі, тож я, за чітким абатовим натяком, готував хлопця до університету. Я здогадувався, що направлять його в Болонью, причому на богословський факультет. А от звідки брат Ансельм з’явився, міг лише припускати. Втім, його коротке темне волосся, чорні очі й смаглява шкіра дещо підказували…

Юшка викликала схвалення всіх, включно із недовірливим П’єром. Ансельм залишався незворушним, але було помітно, що похвали йому до душі. Я не втримався й запитав про запах.

— Точно, — підтримав мене П’єр. — Ти, брате Ансельме, не приховувати. Адже я, коли куховарю, нічого не приховувати!

— Не ображайся, брате Петре, — Ансельм усміхнувся й дістав із мішка щось сухе й зморшкувате. — Цей корінь у мене на батьківщині зветься «пастушка». Тут він не росте. У мене залишалося трохи…

— А де це — в тебе на батьківщині? — бовкнув нормандець, забувши про настійну абатову пораду.

Ансельм на мить стиснув губи, потім знов усміхнувся:

— В Італії, брате Петре. Ця трава росте на півдні, у Калабрії.

— То ти звідти?

— Ні. Я народився в Римі, а жив у Тоскані, потім у Неаполі.

Щось таке я й припускав. Для кастильця чи грека Ансельм надто правильно говорить латиною. А для окситанця надто смаглявий.

— Ну от! А то мовчати все! — П’єра остаточно понесло, але я чомусь не втрутився. — Бо ж як виходить? Ми ж нічого не приховувати, живемо