Андрій Валентинов - Овернський клірик

Цікаво, що відповість Ансельм?

— А може, я великий грішник, брате Петре? — на вустах у хлопчини так само була усмішка, але очі дивилися серйозно.

— Ти? — П’єр змахнув рукавом ризи, мало не перекинувши казанка. — Ну, Ансельме, ти й бовкнути…

— Брате Ансельме, — стиха виправив я, і П’єр, нарешті зметикувавши, що заговорився, замовк.

Може, Ансельм і був великим грішником, але знати цього нікому не дано. Сповідався він особисто абатові. Навіть коли отець Сугерій їхав — а траплялося це часто — ніхто не мав права приймати в хлопця сповідь.

— Ти й сам не про все розповідаєш, брате Петре. — Ансельм спритно повернув удар.

Нормандець ледь не впустив ложку.

— Я?!

— Ти, певна річ, — Ансельм незворушно сьорбав юшку, та в очах його стрибали бісенята. — Через що ти з села втік?

— Я? Втік? — П’єр перевів подих й понуро закінчив:

— Ну, втік. Цеє… Треба бути… було…

Я, звісно, знав, у чому річ, — хлопець от уже рік, як мені сповідався. Втім, особливих гріхів у П’єра, як у його колишньому, селянському, так і в теперішньому, чернечому житті, не водилося. Щоправда, обжерливість вважається смертним гріхом, але щедра кухня Сен-Дені давно вже змушує сповідників м’яко підходити до цього дражливого питання.

Після вечері я звелів П’єрові прочитати вголос вдячну молитву, причому зробити це тричі, поки той не спромігся вимовити її без помилок, і на довершення відправив його по дрова. Здивований кивок у бік Ансельма я проігнорував, розсудивши, що духовне начальство просто зобов’язане інколи виявляти сваволю, — інакше поважати перестануть.

Ансельм потягнувся до казанка, але я відсторонив його, сам наповнив казанок водою і поставив на вогонь.

— Сядь-но, брате Ансельме.

Він кивнув і слухняно присів на одну з колод. З озера подув вечірній вітерець, а десь удалині, за лісом, глухо вдарив дзвін.

Я мимоволі перехрестився, збагнувши, що за всі ці дні ми жодного разу не відслужили вечірню.

— Брате Ансельме… — я хотів запитати зовсім про інше, та останньої миті не зважився. — Ти прочитав третій розділ Ареопагіта?

— Так, отче Гільйоме.

— Готовий поговорити про це?

— Так, отче Гільйоме…

Ансельм відповідав спокійно, немов ми сиділи в нашому старому класі, але мені здалося, що він, як і я, думає зовсім про інше. І раптом я зрозумів, що зовсім не хочу говорити про Ареопагіт.

— Зробимо так, брате Ансельме. Ти прочитаєш книгу до кінця, а потім ми влаштуємо диспут. Ти захищатимеш Ареопагіта, а я спробую тебе спростувати.

— Як отець Бернар?

Я здригнувся. Хлопчик підносив сюрприз за сюрпризом.

— Отець Бернар не проти святого Діонісія Ареопагіта, — обережно почав я. — Він сумнівається в деяких… практичних висновках з його праць.

— Так.

Я не без побоювання глянув на Ансельма.

Це «так» могло означати що завгодно, але, схоже, в цьому випадку хлопець просто насміхається з мене.

Мені раптом пригадалося вродливе, але холодне, немов виліплене із блакитнуватого гіпсу, обличчя отця Бернара. «Річ не в цьому, брате Гільйоме…»

— Річ не в цьому, — повторив я вголос. — Отець Бернар, звісно, не схвалює, коли церковний вівтар прикрашають золотом і коштовним камінням і при цьому посилаються на святого ДіЬнісія, але річ усе ж таки не в цьому…

Ансельм чекав, що я поведу далі, але договорювати я не став. Розумному досить — усі навколо розуміли, що суперечка точиться не навколо прикрашання нового вівтаря Сен-Дені й не навколо канонічності поглядів Ареопагіта, а щодо того, яке з абатств — Клерво чи Сен-Дені, — спрямовуватиме життя Королівства Французького. Тоді, кілька років тому, моя місія в Клерво була вдалою. Отці абати домовилися…

— А я не розумію…

Я здригнувся з несподіванки. Брат Петро примудрився підібратися непомітно, й навіть оберемок хмизу в його могутніх ручиськах жодного разу не хруснув.

— Не розумію, — повторив він, — що є погане…

— Що поганого, — виправив я.

— Що поганого, якщо нашу церкву перебудували й прикрасили? Адже церква вона… це… Дім Божий на землі є!

Я подивився на Ансельма, переадресовуючи запитання. Хлопець прийняв виклик.

— Поганого в тому нічого немає, брате Петре, але отець Бернар вважає, що вкривати золотом гробницю Святих Мучеників — усе ж таки не найкращий спосіб їх ушанувати.

— Ну, ні!

П’єр жбурнув на землю хмиз і набурмосився, збираючи воєдино весь свій запас латини.

— Чути я це вже, брате Ансельме. У церкві не робити скульптур, картин, не прикрашати золото…

Брата Петра давно слід було спинити й змусити повторити все те саме, але правильно, проте я не став цього робити. Не так часто наш нормандець вступає в богословські суперечки.

— І тоді не Дім Божий, а хлів бути. Ти, брате Ансельме, не із селян бути. Ти не розумієш. Коли селянин приходить до храму, він що бачить? Він бачить Дім Божий…

По Ансельмовому обличчю промайнула легка гримаса. Певна річ, він уже чув щось таке, тільки в словах набагато вишуканіших. Наш абат полюбляє висловлюватися на цю тему.

— Мир вам, брати, — зупинив я марну суперечку. — Брате Петре, коли ви так сильно зацікавилися даною темою, ми з вами прочитаємо «Апологію Вілельма, абата Святого Феодора», яку написав отець Бернар, і разом обговоримо її.

— Я… цеє… краще по хмиз ходити, — згадка про чергову книгу подіяла на П’єра витверезливо, й за мить ми залишилися з Ансельмом наодинці.