Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

віддатися безпросвітному розпачеві. Його підтримує релігія та ще те, що він вважає за головний обов'язок письменника, — пошук життєвої правди. Талант Моріака мужніє, зростає майстерність його письма. 1927 року з'являється один з найсильніших його творів — «Тереза Дескейру», де глибина психологічного аналізу грунтується на бальзаківській засаді — «пристрасть — почуття соціальне», а трагедію жінки-отруйниці інтерпретовано як вирок моральним злочинам буржуазного світу.

Християнський ліберал Моріак у 30-і роки відверто засудив фашизм в особі генерала Франко. В обстановці боротьби за Народний фронт у Франції він написав свої найсильніші соціально-викривальні романи: «Гадючник» (1932) і «Дорога в нікуди» (1939). 1933 року Моріака було обрано членом Французької Академії. Але це офіційне визнання не приглушило невдоволення з боку крайніх правих елементів письменником, що насмілився підняти руку на свій клас.

Як свідчать інші твори Моріака 30-х років («Таємниця Фронтенаків» — 1933; «Кінець ночі» — 1935), він і не думав поривати з ідеологією свого класу. Моріак ні тоді, ні пізніше не зрікався католицьких вірувань, не поділяв ідей класової боротьби і тим більше соціальної революції. Разом з тим його «Гадючник» — зразок нищівної критики власницької моралі, як «Домбі і син» Діккенса в епоху революції 1848 року, — був корисний справі антикапіталістичної боротьби.

З прогресивними діячами французької літератури 1930-х років Моріака об'єктивно зближувало неприйняття фашистської доктрини, негативне ставлення до декадентських течій, вірність принципам критичного реалізму. Однак його так і не захопив потужний революційно-демократичний рух, що згуртував у ту пору багатьох талановитих митців слова. Письменника міцно тримали в полоні соціальні та релігійні забобони. Його дуже старанно «опікували» войовничі представники політичної та інтелектуальної реакції: спочатку Баррес, потім Монтерлан, а з 20-го року Моріак був зв'язаний з органом консервативних літераторів «Нувель Ревю Франсез», з яким гостро полемізував журнал Народного фронту «Коммюн».

Поворот у творчій долі Франсуа Моріака стався в роки другої світової війни, що збудила в ньому громадянина. Як висловився колись Герцен про Віктора Гюго з приводу його участі в боротьбі проти реакційного путчу 1851 року, письменник підвівся нарешті «на весь свій зріст». «Жар серця», що палкою пристрастю освітлював його кращі викривальні романи, спонукав його тепер до патріотичної, антифашистської діяльності. Моріак брав безпосередню участь у русі «інтелектуального Опору» проти гітлерівських окупантів. Друкувався в підпільній пресі. Його запальна публіцистична книга «Чорний зошит» мала великий резонанс у Франції та за її межами. Моріак гнівно виступає проти колабораціоністів від літератури і, зокрема, проти «Нувель Ревю Франсез», що став профашистським органом. Він закликає до створення широкого фронту всіх національно-патріотичних сил — «голлістів, синдикалістів, комуністів» — для боротьби з ворогом. Колишній противник будь-якого насильства, Моріак кличе тепер співвітчизників до зброї. На противагу звірячому фашистському теророві, людиноненависництву, письменник висуває принципи виховання гуманізму, обстоювання прав людської гідності. Декого з французів охопив розпач. «Ми знищимо це принизливе почуття, — писав Моріак. — Захистимо людину від наруги. Ми віримо в силу і всепереможну мужність людини».

Моріак був захоплений подвигом французького народу в боротьбі з окупантами. Він констатував, що «один лише клас — клас робітників — у своїй масі залишився вірним сплюндрованій Франції».

В дні перемоги Моріак вітав Червону Армію, «червону від крові, яку вона пролила, рятуючи Європу». Про це писала «Юманіте» в некролозі на смерть письменника 2. ІХ.1970 року.

Протягом 50–60-х років Моріак не кидає пера публіциста, палко реагуючи на події сучасності. «Смерть — єдина з моїх пригод, якої я вже не зможу коментувати», — говорив він напівжартома. Розбуджена трагедією війни, громадянська совість письменника спонукала його до обговорення найпекучіших суспільно-політичних проблем.

Друкуючись у буржуазній періодиці («Експрес», «Фігаро» тощо), Моріак припускався не лише суперечливих, а часом і хибних політичних тверджень. Але передова французька громадськість високо цінила його виступи проти імперіалістичної вояччини, проти розбійницької авантюристичної політики французького уряду в Алжірі, а прогресивна преса називала його першим журналістом доби.

В повоєнні роки менше виходить художньої продукції Моріака. Крім романів, це кілька п'єс, мемуари, кіносценарій. Великий інтерес читачів і критики збудила повість «Мавпеня» (1951). Далі йшли романи «Галігаї» (1952) і «Ягня» (1954). В 1952 році Моріаку було присуджено Нобелівську премію. Після опублікування роману «Ягня» у творчості письменника настала довга перерва.

Та ось письменник знову підніс голову. І як високо! Останній роман Моріака «Старосвітський хлопчак» (1969) чи не найдосконаліший твір усього його життя.

Майже в кожній зарубіжній науковій розвідці про Моріака його визначають як «католицького романіста». Сам письменник заперечував проти нав'язуваної йому ролі. Він мав себе лише за «католика, що пише романи». А це не одне й те саме.

Моріак і справді з дитинства й до останнього подиху залишався віруючим християнином. Й оскільки це відчутно позначалося на його творах, то варто з'ясувати об'єктивну міру й характер цього впливу.

Моріак не був пов'язаний з жодною католицькою організацією. Публіцистику друкував переважно не в клерикальній пресі. Його статті часом викликали гучні скандали. Церковні ортодокси навіть погрожували автору, який викривав святенництво й фарисейство духівництва, розправою.

Навіть спеціальні праці письменника — «Есе релігійної психології» (1920), «Страждання й щастя християнина» (1929), «Бог і Мамона» та ін. — не мали, по суті, богословського характеру, а його художні твори цілком позбавлені містичних настроїв.

Моріак найменше схильний був до сліпого наслідування філософії й моралі християнства. Палкий прихильник Блеза Паскаля, він черпав у мислителя-янсеніста XVII ст. складну й тонку аргументацію для своєї віри. Використовуючи тези Паскаля: «Людина без бога ніщо», «Блаженство людини з богом», — Моріак надавав їм своєрідного, певною мірою гуманістичного відтінку. Йому імпонувала увага автора «Думок» до людських пристрастей, зокрема до кохання. Він робить своїм кредо думки Паскаля: «Людина повинна знайти у самій собі красу, якої шукає зовні», «Церква — у нас самих».

Тема критики офіційної релігії і шкідливої святенницької моралі проходить крізь усю творчість письменника. Найповніше втілення ця тема дістає в написаному в роки другої світової війни великому романі «Фарисейка» (1941). Для його героїні, Бріжіти Піан, що своїм деспотизмом нагадує горьківську Вассу Желєзнову, християнська доброчинність служить знаряддям зміцнення особистої влади. Багата людина, відома філантропка, вона занапащає долі довірливих бідняків (Пюїборо, Октавія), безжально принижує свого чоловіка, перетворює релігійне виховання своїх дітей на пастку для юних душ.

Не поділяє