Збігнєв Херберт - Варвар у саду

тілом, короткою шиєю, невеликою, подібною до носорогової, головою, з якої виростають два велетенських прямих роги, воно не схоже на жодну з сучасних чи викопних тварин. Його таємнича присутність одразу при вході проказує нам, що ми не оглядатимемо атласу природничої історії, що ми у місці культу, заклять і магії. Історики прадавнини погоджуються у тому, що грот у Ляско був не жилою печерою, а святинею, підземною Сікстинською Капелою наших пращурів.

Ріка Везер в’ється поміж вапнякових пагорбів, порослих лісом. У її нижній течії, неподалік від місця впадіння у ріку Дордонь, відкрито найбільшу кількість жилих гротів, де колись мешкала палеолітична людина. Її кістяк, знайдений у Кроманьйон, схожий на кістяк сучасної людини. Мабуть, кроманьйонець походив із Азії, а після закінчення останнього льодовикового періоду, тобто приблизно за тридцять чи сорок тисяч років до нашої ери, розпочав штурм Європи. Він безжалісно винищив розташовану нижче на драбині ґатунків людину неандертальську, захопив її печери та мисливські угіддя. Історія людства розпочалася під зорею Каїна.

Південна Франція та Північна Іспанія були теренами, де новий завойовник, homo sapiens, створив цивілізацію, названу істориками прадавнини франко-кантабрійською. Вона припадає на період верхнього палеоліту, відомого також під назвою епохи північних оленів. Околиці Ляско вже від часів середнього палеоліту були справжньою Обіцяною Землею, що спливала не так молоком і медом, як гарячою кров’ю тварин. Подібно до того, як майбутні міста виникали на перехрестях торговельних шляхів, людські поселення кам’яної доби купчилися на шляхах чотириногих. Щовесни череди північних оленів, диких коней, корів, биків, бізонів і носорогів прямували цими землями на зелені пасовища Оверні. Таємнича регулярність і благословенний брак пам’яті у тварин, які щороку простували однією й тією ж дорогою на певну смерть, були для палеолітичної людини таким же ж дивом, яким для стародавніх єгиптян розливи Нілу. На стінах гроту Ляско можна прочитати палке волання, щоб цей порядок світу тривав довіку.

Тому, мабуть, малярі гроту є найвидатнішими анімалістами всіх часів. Для них тварини не були, як для голландців, лише частиною лагідного пастушого краєвиду, ні, вони бачили їх блискавично, у драматичному переполоху, ще живими, проте вже позначеними печаттю смерті. Їхнє око не споглядає об’єкту, але з акуратністю досконалого вбивці вловлює його у сильце чорного контуру.

Перша зала, яка була, либонь, місцем церемоній мисливської магії (вони сходилися сюди з кам’яними лампами на свої галасливі обряди), завдячує своєю назвою чотирьом велетенським бикам, найбільший із яких сягає п’яти з половиною метрів довжини. Ці чудові тварини домінують над табуном ескізно зображених коней і крихких оленів із фантастичними рогами. Їхній могутній галоп розсаджує підземелля. У роздутих ніздрях сконденсоване храпливе дихання.

Зала переходить у вузький глухий коридор. Тут панує, як кажуть французи, l'heureux désordre des figures[3]. Червоні корови, маленькі дитинні коники, козли розбігаються учвал навсібіч у невимовному сум’ятті. Перевернутий навзнак кінь із простягненими у вапняне небо копитами є свідченням мисливської процедури, яку ще досі практикують примітивні мисливські племена: гнані вогнем і вигуками у напрямку урвистої скелі тварини зриваються вниз і гинуть.

Одним із найкращих звіриних портретів, і то не лише у палеолітичному мистецтві, а й усіх часів, є так званий Китайський кінь. Назва ця не стосується породи; то вияв шани рисунковій досконалості майстра з Ляско. Чорний, м’який контур, який то насичується, то зникає, не лише окреслює силует, а й моделює всю масу тіла. Коротка, мов у циркових коней, грива, гарячі, лункі копита. Вохра не вкриває все тіло, живіт і ноги білі.

Я усвідомлюю, що будь-який опис — лише перелік елементів, він безсилий, коли йдеться про цей шедевр, настільки сліпучий і зримо цілісний. Тільки поезії та казці під силу блискавично схоплювати суть речей. Отож, хотілося б сказати лише: «Жив собі якось чудовий кінь із Ляско».

Як узгодити це рафіноване мистецтво з жорстокою практикою доісторичних мисливців? Як змиритися зі стрілами, що прошивають тіло тварини — вбивством, породженим уявою митця?

Мисливські племена, які до революції населяли Сибір, мешкали в умовах, схожих на обставини життя людини епохи північних оленів. Лот-Фальк у книжці Les rites de chasse chez les peuples sibériens[4] пише: «Мисливець ставився до звіра як до істоти, принаймні рівної собі. Він бачив, що вона, як і він, полює, щоб харчуватися, і вважав, що у неї існує подібна модель суспільної організації. Вищість людини виявляється лише у технічній царині, завдяки застосуванню знарядь; у магічній царині людина приписує тварині силу, не меншу за власну. З іншого боку, тварина перевищує людину в одній, чи навіть кількох сферах: завдяки фізичній силі, спритності, досконалим слухові та нюхові, а отже, всім тим якостям, які понад усе цінують мисливці. У духовній царині людина визнає за тваринами ще більше вартостей…

Звірі мають більш безпосередній зв’язок із божественним, вони ближчі до сил природи, втілених у них».

Усе це сучасна людина сяк-так здатна втямити. Прірви палеопсихології починаються там, де йдеться про зв’язок між убивцею та жертвою: «Смерть тварини принаймні частково залежить від неї самої: щоби бути вбитою, вона мусить висловити свою згоду, мусить укласти угоду зі своїм убивцею. Тому мисливець чатує на звіра, і йому дуже залежить на укладенні з ним якомога кращих стосунків. Якщо північний олень не любить мисливця, він не дасть йому себе вбити». Отож, наш первородний гріх і наша сила полягають у лицемірстві. Тільки ласа смертоносна любов здатна пояснити чарівність бестіарію Ляско.

Праворуч від великої зали вузький котячий коридор провадить до частини, котру називають навою та апсидою. На лівій стіні увагу приваблює велика чорна корова — не лише досконалістю рисунку, а й завдяки двом таємничим і виразно помітним знакам у неї під копитами. Це не єдині знаки, пояснити які ми не годні.

Значення стріл, які прошивають тварин, нам зрозуміле, оскільки подібна магічна практика — вбивання образу — була відома середньовічним відьмам, її широко практикували при ренесансних дворах, вона трапляється навіть у наші раціональні часи. Втім, що то