В. М. Куц - Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

часто без належних на те підстав «присвоює» собі та врегульовує шляхом покарання одного з його учасників. Сприйняття правопорушення не як одностороннього вчинку, а як двостороннього конфлікту потребує переосмислення засобів його розв’язання, адже прямолінійне присвоєння чужого конфлікту та покарання одного з його учасників зарекомендувало себе неефективним методом регулювання кримінальних правовідносин. Цей метод не забезпечує соціального миру в суспільстві. З огляду на зазначене, більш ефективним методом врегулювання кримінально-правових конфліктів все ширше визнається примирення їх учасників.

Отже, постає запитання: кримінальне правопорушення – це суспільно небезпечне протиправне діяння чи діяння, що спричинило конфлікт? На наш погляд, і те й інше одночасно. Кримінальне правопорушення – досить складне соціально-психологічне та правове явище, що не піддається однозначному визначенню. Пропоную таку його дефініцію: кримінальне правопорушення – це протиправне діяння, що спричинило конфлікт з приводу завдання одним із його учасників суттєвої шкоди іншому або створення загрози настання такої шкоди, правовим наслідком якого є передбачені законом заходи кримінально-правового характеру.

Це визначення, по-перше, переносить акцент з конфлікту правопорушника із законом на його конфлікт з потерпілим, а відтак зосереджує увагу на інтересах потерпілого, а не держави; по-друге, наголошує, що кримінальна відповідальність, і тим більше – покарання, не виступає єдиним засобом його врегулювання.

З такого визначення можна виокремити основні ознаки кримінального правопорушення:

1) наявність конфлікту між суб’єктами у зв’язку із спричиненням одним із них іншому суттєвої шкоди або створення реальної загрози настання такої шкоди;

2) наявність кримінально-правового наслідку вчинення діяння у виді кримінальної відповідальності або іншого засобу кримінально-правового реагування (відмови від її застосування, примусових засобів медичного або виховного характеру тощо).

В загальнотеоретичних визначеннях правопорушення виокремлюється і така його ознака, як вина у вчиненні протизаконного діяння. З цим важко погодитися щонайменше з двох наступних міркувань:

1) з огляду на те, що передумовою вини є осудність, останню також логічно називати ознакою правопорушення, чого з невідомих причин в літературі з загальної теорії права не робиться;

2) кримінальному законодавству України відомі непоодинокі конфлікти, що виникають на ґрунті спричинення шкоди особами, які не досягли віку настання кримінальної відповідальності або неосудними, тобто вчинення діяння без вини, але зазначені діяння, перебуваючи у сфері предмета кримінального права, є кримінальними правопорушеннями.

Включення до числа ознак правопорушення вини можна пояснити дотриманням принципу невідворотності відповідальності за правопорушення. Але зазначений принцип вже вичерпав себе і разом із принципом невідворотності покарання відійшов в історію юриспруденції. Нині у законодавстві України сповідується принцип невідворотності кримінально-правового реагування на вчинене правопорушення.

Як і будь-яке інше явище, кримінальне правопорушення має форми свого існування, що дає можливість поділити ці правопорушення на відповідні види. Донедавна проблеми розподілу кримінальних правопорушень не існувало, оскільки єдиною їх формою визнавався злочин. Всі інші діяння, передбачені у кримінальному законодавстві, не розглядалися як кримінальні правопорушення мабуть і через існуючий загальнотеоретичний підхід до вирішення цієї проблеми.

Насправді ж, з огляду на визначені вище ознаки кримінального правопорушення, які відповідають чинному кримінальному законодавству, кримінальними правопорушеннями слід вважати не лише злочини, а й так звані ексцеси малолітніх та неосудних, а також суспільно небезпечні діяння, які не «заслуговують» кримінальної відповідальності, тож законодавець надає можливість відмовитися від її застосування. На жаль, законодавче визначення останнього способу реагування на вчинення кримінального правопорушення як «звільнення від відповідальності» не можна визнати коректним, оскільки воно не точно відображає сутність та зміст такого реагування. Звільнитися, як відомо, можна лише від того, що вже настало. В зазначеній ситуації відповідальність ще не настала, тож і звільняти поки що немає від чого, тому застосовується відмова від кримінальної відповідальності.

Вказане вище привертає особливу увагу зокрема й тому, що існують обґрунтовані сумніви стосовно доцільності віднесення діяння, на яке держава реагує відмовою від застосування кримінальної відповідальності, до числа злочинів. Переважна більшість криміналістів переконана, що це також злочин, забуваючи при цьому, що в такій ситуації відсутні деякі ознаки злочину, зокрема його караність. Крім того, не варто забувати, що винуватим у вчиненні злочину суб’єкт визнається лише обвинувальним вироком суду. При звільненні від притягнення до кримінальної відповідальності вирок не виноситься взагалі. Отже, в умовах передбаченої законом обов’язкової відмови від застосування кримінальної відповідальності злочин трансформується в іншу форму кримінального правопорушення, яка може претендувати на самостійний його різновид.

Не однаково в теорії та на практиці визначається й сутність незакінченого суспільно-небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, стосовно якого мала місце добровільна відмова від його доведення до кінця. Одні вважають таке діяння незакінченим злочином, а ненастання відповідальності за його вчинення – звільненням від кримінальної відповідальності; інші ж вважають, що таке діяння взагалі не є злочином, а тому й кримінальна відповідальність за його вчинення виключається. Більш обґрунтованою вважається друга позиція. По-перше, в такому незакінченому діянні бракує ознаки його караності, тому вже через це воно не може визнаватися злочином. По-друге, законодавче визначення кримінально-правових наслідків такого діяння (ч. 2 ст. 17 КК України) схиляє дослідника до того, що це – обставина, яка виключає злочинність діяння, тобто свідчить, що воно не є злочином.

З прийняттям у 2008 році Концепції реформування кримінальної юстиції офіційно визнано за необхідне впровадження ще однієї форми кримінального правопорушення – кримінального проступку. Серед фахівців не існує єдиної думки щодо зазначеного рішення. Є чимало супротивників запровадження нової форми кримінального правопорушення. На наш погляд, глобалізація як об’єктивний процес, що охопив планету, навряд чи збереже вітчизняне кримінальне законодавство в недоторканному стані, на що сподіваються консервативно налаштовані фахівці, посилаючись на традиції, особливості національного цивілізаційного поступу та інші обставини. Відомо, що в багатьох успішних європейських державах поряд із злочином виокремлюються й інші кримінальні правопорушення з різними їх назвами (кримінальний проступок, карний проступок), що забезпечує більш глибоку, ніж та, що існує нині в Україні, диференціацію кримінальної відповідальності, а відтак і справедливість антикримінального судочинства.

Крім того, визнання кримінального проступку в Україні надає їй історичного шансу безболісно вирішити проблему кримінальної відповідальності юридичних осіб, яка до цього часу не знаходила свого вирішення. Для цього доведеться переглянути усталений підхід не лише до форм кримінального