Юрій Анатолійович Пономаренко - Чинність і дія кримінального закону в часі

включено нових і виключено з нього по 2 статті, повністю викладено в новій редакції 9 статей, частково змінено 6 статей і 1 пункт Прикінцевих та перехідних положень.

Такий стан речей з кримінальним законом України, звичайно ж, не може не торкатися тих осіб, до яких він застосовується, тобто осіб, що вчинили злочини. Конституція України проголошує, що “особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду” (частина 1 статті 62)[12]. При цьому, як відмічає В.Д. Іванов, будь-який злочин, перш ніж за нього особа може бути покарана, вимагає певного часу для попереднього розслідування, впродовж якого кримінальний закон може бути змінений, скасований чи доповнений[13]. Зміна ж законодавчих приписів ставить питання про долю людини, яка вчинила злочин, про вибір закону, за яким має визначатися її доля, тобто закону, який має застосовуватися до такої особи. У цьому зв’язку особливої актуальності набувають проблеми чинності і дії кримінального закону в часі, і, особливо, його зворотної дії в часі.

Класичними постулатами права стали принципи de lege lato (з точки зору чинного закону) та lex retro non agit (закон зворотної дії не має). Сьогодні вони знаходять своє відображення у найважливіших міжнародно-правових актах. Так, зокрема, частина 2 статті 11 Загальної декларації прав людини проголошує, що “ніхто не може бути засуджений на підставі скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які на час їх скоєння не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом”[14]; в частині 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права говориться, що “ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, яке згідно з діючим на момент їх вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом не становило кримінального злочину”[15]; частина 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлює, що “жодна людина не може бути обвинувачена у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом”[16]. Названі принципи стали також змістом статей 65 і 70 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни; статті 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів; статті 9 Американської конвенції про права людини; пункту “с” частини 4 статті 75 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; пункту “с” частини 2 статті 7 Додаткового протоколу ІІ до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру; статті 7 Африканської хартії прав людини і народів; частини 1 статті 7 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права і основні свободи людини. Аналогічного змісту положення містяться також і в частині 2 статті 58 Конституції України, яка встановлює, що “ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”, та в частині 2 статті 4 КК України, відповідно до якої “злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння”.

Разом з тим, міжнародно-правовими документами допускається і застосування до скоєного злочину закону, прийнятого пізніше. Так, частина 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає, що “якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця”. Пунктом 2 Резолюції 1984/50 Економічної і Соціальної Ради ООН від 25 травня 1984 року “Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти” встановлюється, що “якщо після вчинення злочину були здійснені зміни в законодавстві, що передбачають більш м’які заходи покарання, вони повинні поширюватися і на правопорушника, що вчинив даний злочин”[17]. Стаття 7 Конвенції СНД про права та основні свободи людини передбачає, що “якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання чи відповідальність за нього усувається, застосовується новий закон”[18]. Допускають можливість застосування прийнятих пізніше законів також і Конституція України (частина 1 статті 58), і КК України (частини 1 і 3 статті 5).

Важливого значення проблемам чинності і дії кримінального закону в часі, а особливо – питанням його зворотної дії надає і юридична наука. Вони піднімалися ще в роботах криміналістів ХІХ – початку ХХ століття: Л.С. Білогриць-Котляревського, Л.Є. Владимирова, В.П. Даневського, В.В. Єсипова, П.Д. Калмикова, О.Ф. Кістяківського, О.В. Лохвицького, С.П. Мокринського, Е.Я. Немировського, В.С. Спасовича, М.С. Таганцева, М.П. Чубинського та інших. У радянський період їх дослідження на дисертаційному рівні започаткував Ю.А. Соколов (кандидатська дисертація “Действие советских законов во