Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

шофер, мушу лизати вам п'яти. І це така рівноправність у соціалістичній Болгарії!

Далі все розгорталося блискавично. Кулаки, жіночий вереск, чоловіча лайка, вигуки: «Міліція!»

Міліція прибула. Я пробіг повз стойку, проскочив у кухню. За собою чув крики. Виліз у вікно й поміж плодових дерев — просто до монастиря. А позад мене — галас, тупіт, постріли, міліцейські свистки.

Тільки в монахів можна знайти притулок. Я біг попід стіною й шукав шпарини. З досвіду знаю: хіба що мури в'язниць не мають видимих перелазів. Усі інші, навіть огорожі найсекретніших військових частин, не без відтулини, крізь яку пролізають коти, собаки чи й солдати, котрі не хочуть, щоб їх бачило начальство. Відірвані дошки, розхитані цеглини, відтягнутий колючий дріт, де проходять ті, хто воліє бути непоміченим біля парадного входу.

Я знайшов шпарину аж поблизу свинарника. Проліз у неї і побіг, але перечепився за щось і впав. Не було сил підвестися. Де тільки мені не боліло!

Дідько його забирай, така бійка не передбачалась!..

Почув чиїсь кроки. Я лежав вухом до землі, й чужі кроки гучно відлунювали. Хтось перевернув мене на спину. Небо наді мною було чорне. І лише за кілька секунд збагнув, що то не небо, а ряса ченця, яка закривала мені зорі. Підійшов і другий. Ухопили мене за руки, за ноги й кудись потягли.

Від головних воріт монастиря долинула сварка. Певно, міліція наполягала на обшуку.

ТАЄМНИЧИЙ ЧЕРНЕЦЬ

Я лежав на твердих дощатих нарах. Коло мене сидів чернець з густою кучерявою бородою. Думаю, було йому не більше тридцяти п'яти років. Я не слухав, що він розпитував, а нестямно благав:

— Не видавайте мене! Прошу вас… не треба! Сховайте мене… до наступної ночі. Як побачать мене… знову до в'язниці. Я тільки місяць тому вийшов звідти. Здоров'я, життя мені поламали, у могилу хотіли загнати. Я віддячу вам, усе, що тільки забажаєте…

Молодий служитель божий заспокоював мене, мовляв, нема чого боятися. Розпитував, чи не болить що, чи не поранений.

Мене тільки потовкли. Тяжких ран не було, і я переконував його, що не завдам зайвого клопоту монастиреві, тільки б переховали мене до завтрашнього вечора, а там я легко знайду шлях за кордон.

Він запитав, чи я не голодний. Я злякано відсахнувся, а потім зіщулився:

— Ти… ти перевдягнений старшина міліції! Ви хочете мене отруїти! Не візьму жодної крихти!

Затулив обличчя руками й розплакався.

Потім почув кроки. Хтось підслухував під дверима і, певно, підглядав.

Бородатий чернець вийшов по вечерю. Я лежав і схлипував ще сильніше. Мій зцілитель забарився довше, ніж треба було, щоб дійти до кухні. Явно комусь пояснював, що я за один.

Він подав мені глиняну миску з якимсь картопляним наїдком, та я відмовився.

Попросив води і, вже трохи заспокоєний, знову почав благати переховати мене до вечора. Чернець запевнив, що міліція не може ввійти до божого храму. Я ж християнин, що потрапив у біду, і вони зобов'язані дати мені хліб і воду, а що я робитиму далі, то моя справа..

Це мене заспокоїло, я подякував йому. Він побажав мені доброї ночі й вийшов.

Я перевертався з боку на бік і стогнав. Старі дошки в коридорі заскрипіли. Кроки наближалися до келії. Двері обережно прочинились. Увійшов інший чернець, з посивілою бородою.

І одяг, і розумне обличчя свідчили, що це монастирське начальство. З одержаної попередньо характеристики начальства цього божого дому я зробив висновок, що переді мною ігумен, — ніс з горбинкою, на тонких чуттєвих губах якась наче постійна службова посмішка.

З ним прийшов і вже знайомий бородатий чернець.

— Як ся маєте, юначе? Ви наче гукали на поміч? — запитав ігумен.

Я, звісно, не гукав, але йому потрібен був привід, щоб увійти.

— Погано, отче. Може, й гукав. Мене так потовкли, що не можу отямитися. Нічого страшного, але все тіло болить. До завтрашнього дня мені полегшає, і тоді…

— Не поспішайте. Одужуйте, а вже тоді вирішуйте, як вам заманеться.

— А що мені вирішувати, і так усе ясно.

— Юначе, ви надто збуджені, щоб зараз розумно щось вирішувати. Хоч ви й согрішили, але влада часто виявляла поблажливість до молодих людей.

— Ох, отче, поблажливість, та не до всіх. Я шість місяців просидів у софійській в'язниці тільки за те, що дав ляпаса одному сільському діячеві, який забув, звідки вийшов. Цього разу зчепився з якимось лейтенантом, бо не терплю їхнє офіцерство. Як тільки мене спіймають, зразу посадять. А з мене досить, інакше збожеволію!

І розповів йому про свої поневіряння.

Закінчив військове училище 1945 року. Слава богові, після Дев'ятого вересня мене не виключили. Присвоїли звання лейтенанта, чи в ті часи підпоручика, й направили в Єлхово. Там служив близько двох років, і мене звільнили, бо якось на зборах я посперечався із заступником командира по політичній роботі. Хотів створити серед солдатів земсівський[1] осередок, а той не дозволив, назвав мене небезпечним елементом. Я в боргу не лишився.

Вступив до університету на електроінженерний факультет. З четвертого курсу мене вигнали за виступ на передвиборних зборах. Повернувся до села й став шофером. Потім — тюрма. Мій батько має середню освіту, але йому не дають роботи через те, що він очолював опозиційну групу.

— Та-ак, — протягнув ігумен. — Цієї ночі краще було б ні про що не говорити. Відпочиньте два-три дні, а тоді вирішуйте, що вам на краще.

— Дякую за доброту, отче.