Андрій Степанович Крижанівський - Інтерв’ю з колоритним дідом

це в селі, де функціонує церква,— розвінчував зав.

«А до церкви ходять півтори старушенції — резерв геронтології,— подумки поправив Фантомасенко.— Піп молодий, ні в чорта, ні в бога не вірить, гаспид...»

— І є сигнал, що тамтешній піп п’яничка і паливода,— розлягався трубний бас зава.

«Справді,— згадав Фантомасенко,— той стиляжний попик якось відпустив у чайній гріхи механізаторам і студенткам. Ще й проповідував, що голова колгоспу ні біса в гульні не смислить. От чортяка!»

— Цю ситуацію треба виправити!

«Мадонна міа! Що він надумав?»

— Треба дати гідну відсіч!

«От сам і дай. Розспівався, ангел...»

— Треба, нарешті, провчити отця-халамидника...

«Як мені відхреститися?»

— І добряче провчити...

«Забожусь, що на бюлетені».

— Від нас поїде...

«Свят, свят, свят...»

— Досвідчений лектор...

«Пронеси, господи...»

— Товариш Фантомасенкої

У мозочку Фантомасенка розпросторився хор: «Радуйся, ой радуйся, ни-и-во-о, син божий народився...»

Він відчув, що його кроплять.

Розплющив очі — і побачив блідий лик зава. Той лив на Фантомасенка воду просто з графина.

— Боже милосердний,— смикався зав,— що з вами?

— Хіба ж діло, отак, з кондачка, відповідальне завдання давати,— гомоніли навкруг лектори.— Запросто богові душу віддати можна...

ШЕДЕВР

Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича.

— Шедевр готовий? — спитав він.

— Гм... Текст є.

— Художній домисел має місце?

— Не без цього...

— Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га?

— Якщо взяти образні узагальнення...

— Я й кажу: вам, перодряпам, легше — крути, як хочеш. А нас, господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за художній... Читай!

Я начепив окуляри і почав:

«Жили-були двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию заліз у борги. Другий фінансово не постраждав. Перший дні і ночі копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів. Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою.

Бо:

Перший купив автомашину «Москвич».

А другий купив веломашину «Метеор».

Поспішайте! Купуйте велосипеди «Метеор»!»

— Шедеврально! — вигукнув Цезар Амвросійович.—

Музика, кантата, ораторія! «Лісова пісня»! «Шампаніана»! «Крейцерова соната»! Люблю я вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їй-право, люблю!

— Я той... не літератор. Я літпрацівник.

— Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші «Метеори», гори вони синім полум’ям!

І мене преміювали новеньким велосипедом «Метеор».

— За доблесні художні зусилля! — урочисто сказав Цезар Амвросійович.— І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг!

— Романтика...

— Я про це й кажу... Гайда у пробний виїзд!

Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму «Москвичі».

— Тримайся за мною, буде легше! — крикнув він.

На другому повороті я шугнув у кювет: неприємна то

річ — ковтати газ із вихлопної труби!

ДІМ, В ЯКОМУ Я ЖИВУ

Дім цей новий.

Швидкопанельний.

Тут і потоваришував я з сусідою.

Познайомились ми якраз на новосіллях. Не встигли мої гості закусити, як знизу вдарила музика.

Ми, звичайно, скористалися і вшкварили український народний танок циганську молдавеняску. Аж паркет хвилями пішов. Дев’ятим валом. Тільки відсапались, як знизу гука сусіда:

— А тепер ви давайте! Що-небудь наше, змістовне — про любов!

Що-що, а співає моя кумпанія не дуже погано. Затягли ми до болю знайому мелодію, а сусідська кумпанія підхопила. Ото увертюра була! Симфонія!

Отак і заприятелювали.

Бува, сусіда знизу кричить:

— Агов! З яким рахунком наша збірна програє?

— А звідки ти знаєш, що програє?

— Невже виграє?

— Ні, програє.

— То на біса голову морочиш? Підкрути свого приймача голосніше — разом послухаємо, як наші крекчуть. Може, їхні форварди ворота переплутають?

Бува, я йому крізь підлогу гукаю:

— Егей! Прокидайся, бо проспиш царство небесне І земну роботу!

Чую: стук-грюк! Це у сусіди меблі сучасні. Комбіновані. Стіл-ліжко. Від поштовху розвалюються. Шезлонг виходить.

— Спасибі, що розбудив,— сусіда кричить,— бо вчора я прийшов втомлений, як чіп.

— Чому?

— Та свято ж було!

— Яке свято?

— День грака.

— А-а...

Отак і живемо — перегукуємось. Він мені магнітофон знизу крутить, я йому приймач згори вмикаю на всі заставки. Дружба! Погано, що інші сусіди нам заважають та ще й гніваються.

Вибачте, я зовсім забув сказати: друг мій живе на першому поверсі, а я — на п’ятому.

P. S. — Ну, це вже ти занадто,— сказав редактор. І виправив мій п’ятий поверх на четвертий.

ВИХОВНИЙ МОМЕНТ

— Івасику... Івасику, вставай!

— Ух... Ще рано... Спатоньки хочу...

— Вставай, бо хлюпну води!

— Ой! Встаю, уже встаю... Дай пиріжок!

— Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися!

— Бр-р-р... Знову гарячої нема...

— Гартуйся! Зубки почистити не забудь!

— Емаль стирається...

— Не знаю, як емаль, а штани ти стер... На тебе не напасешся! Ні, щоб сидіти тихо, либонь, крутишся-вертишся...

— А на сорочці... той... чорнила нема?

— Он, лишенько! Звичайно, є! Промокашка нещасна! Вуха шатир — там, мабуть, чорнильні озера.

— Все! Помився! Чистий, аж бридко...

— Не колупайся в носі! Вчиш тебе, вчиш...

— То я думаю... Думаю з пиріжків почати...

— Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів! Поклади пиріжок! Берись за манну кашку. Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу...

— Бр-р-р... Що я — маленький?

— Дурненький!

— Чого ти, чого!?

— А того! Цукерки з шафи потяг?

— Взяв...

— Не взяв, а поцупив!

— Чого ти, чого!?

— А того! Не тягни капусту рукою — виделка є.

— Все! Я пішов!

— А що сказати треба?

— Я більше не буду...

— Більше снідати не будеш?

— А! Дякую за сніданок!

— Стій! Портфеля забув. Забудько!

— Набрид той портфель — зошити, підручники...

— Івасику! Щоб я цього не чула!

— Добре, добре...

— Обережно через вулицю... На зелене світло...

— Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях

чатуватиме...

— Дожилися! Вже до науки вас ломакою заганяють...

— Біжу!

— Щасливо, Івасику!

Івасик, а якщо офіційно — кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський — поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.

КОНТЕКСТИ

Погладив по голові. І зняв скальп.

Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром.

З анкети: «освіта — висча».

І від