Джон Макспедден - Робін Гуд

Однак лихо, якого вони зазнали, і події тієї жахливої зимової ночі згубно вплинули на слабку здоров'ям місіс Фітзу. Невдовзі Роб залишився без матері. Він був дуже засмучений цією втратою. Та ще не встигли зацвісти на її могилі перші весняні квіти, як на хлопця звалилося ще одне горе: не стало й батька. Ця сувора, незламної волі людина померла у в'язниці перш, ніж вороги спромоглися висунути звинувачення, за яким лісничого можна було б віддати до суду.

Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори[4], дізнавшися про дружбу дочки з Робом. Два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього з щирою ніжністю, але нічим не міг зарадити своєму небожеві, який не знаходив собі місця і весь час про щось вперто думав, ніби повертаючись подумки до втраченого. Насправді Роб нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за матір'ю та батьком. Кожного разу, коли він, натягуючи тремтливу тятиву лука, чув свист сірих гусячих пер, в його уяві поставали щасливі дні, яких уже не можна було повернути.

Одного ранку, коли Роб прийшов до сніданку, дядько зустрів його словами:

— Я маю для тебе новину, мій хлопчику!

Старий чесний сквайр допив останній ковток пива і вдарив об стіл олов'яним кухлем.

— Що ж це за новина, дядечку Джордж? — поцікавився хлопець.

— Є гарна нагода випробувати твій лук і здобути добрячий приз! У Ноттінгемі тепер ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників. Найкращі стануть королівськими лісниками, а на того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода — золота стріла. Гадаю, тобі вона не потрібна. Але, може, ця нагорода припаде до вподоби володарці твого серця? Що ти скажеш на це, мій хлопчику?

Сквайр голосно засміявся і знову вдарив кухлем об стіл. У Роба спалахнули очі.

— За золоту стрілу варто позмагатися, дядечку, — сказав він. — Я охоче поміряюсь силами з ким завгодно. Та і про місце лісника я вже давненько мрію. Ви мені дозволите випробувати долю?

— Чом би й ні! — палко вигукнув дядько. — Твоя мати, пером їй земля, хотіла зробити з тебе урядовця. Та я не маю сумніву: твоє життя мине в зеленому лісі. Хай пощастить тобі на змаганнях! — важкий олов'яний кухоль втретє грюкнув об стіл.

Юнак подякував дядькові за добрі побажання і став збиратися в дорогу. Він не взяв із собою зайвих речей, але натягнув на свій тисовий лук нову тятиву, а в широкий сагайдак поклав найкращі стріли.

Ясним погожим ранком Роб пішов з Локслі й попрямував Шервудським лісом до Ноттінгема. Через плече у юнака висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці він міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і рослий, Роб був одягнений у все зелене і йшов швидким, бадьорим кроком. Серце його раділо: окрилений великими надіями, юнак не мав жодного ворога в світі. Останній ранок в житті Роба, коли в нього не було ворогів… Продираючись крізь нетрі Шервудського лісу й насвистуючи веселу пісеньку, він раптом наскочив на компанію лісників, які бенкетували під розлогими вітами старезного дуба. Перед ними лежав величезний пиріг з м'ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожен кусень густим чорним пивом.

Тільки-но глянувши на ватажка лісників, юнак одразу пізнав свого ворога. Це був той самий чоловік, який підступно посів батькове місце головного лісничого і без жалю вигнав їхню сім'ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова і мирно пішов би своїм шляхом, якби лісничий, зробивши величезний ковток пива, не зачепив його дошкульним словом:

— Їй-бо, оте хлоп'я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, хлопче, зі своїм дитячим луком та стрілами? Можу присягнути, він плентається до Ноттінгема на змагання!

Лісники зустріли ці слова образливим сміхом. Роб спалахнув. Він мав усі підстави вважати себе добрим лучником і тому гнівно відповів:

— Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко і влучно, — тож не варто до мене прискіпуватись!

Почувши такі слова, лісники знову голосно зареготали, а лісничий грізно насупив брови і сказав:

— Ну що ж, покажи нам своє вміння. Якщо влучиш у ціль — двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш — прочухан.

— Де ваша ціль? — із запалом вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо схиблю.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — сердито відповів лісничий, — за похвальбу накладеш головою, якщо не влучиш у ціль.

Тут із гущавини лісу вийшло стадо оленів. До них було не менше ста кроків. Цим королівським оленям на такій відстані, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав на них пальцем.

— Якщо твоя слабка рука докине стрілу хоча б на пів відстані до них, я буду з тобою битися об заклад.

— Годі! — крикнув Роб. — Кладу свою голову проти двадцяти пенні[5], що отой ваш красень-олень дихає востаннє!

Не додавши і жодного слова, він наклав стрілу і відтягнув праву руку до скроні. Мить — і дзвінка стріла блискавкою сяйнула через широку галявину. Ще мить — і ватажок стада високо підскочив на місці, а