Генрі Водсворт Лонгфелло - Пісня про Гайавату

подався,
Затряслись його коліна...
І, як баба, застогнавши,
Сів на землю Міше-Моква.
А могучий Меджеківіс

Перед ним стояв спокійно
І погордливо сміявся,
І погордливо казав він:

"Не з хоробрих ти, Ведмедю!
Скрізь ти силою хвалився,
А, немов столітня баба,
Застогнав, завив від болю.
Гей, боюн! Хіба забув ти,
Що давно ми ворогуєм
І воюємо з тобою?
Ну, тепер ти, певно, знаєш,
Хто з нас дужчий і сильніший,
Так негайно ж геть з дороги!
В гори, в ліс, у яр ховайся!
Якби ти мене подужав,
Я б упав, але не крикнув!
Ти ж і хлипаєш в безсиллі,
І свій рід сльозами ганьбиш.
Як огидний Шогодайя,
Як сліпа столітня баба".

І, сказавши, знову вдарив,
Знову вдарив Міше-Мокву,
Між очей у лоб ударив —
І, як крига, тріснув череп,
Тріснув череп Міше-Мокви.
Так убив він Міше-Мокву,
Так пропав Ведмідь Великий,
Жах, страховище народів.

"Слава, слава, Меджеківіс! —
Так кричав народ зраділий.—

Слава, слава, Меджеківіс! —
Хай до віку, хай до суду
Вітром Західним він буде!
Володарем всіх народів!"
Так став батьком над вітрами
Переможець Меджеківіс.
Вітер Західний оставив
Він для себе, а всі інші
Дітям: Вебону дав Східний,
Шавондазі дав Південний,
А Північний вітер дикий
Злому дав Кабібоноцці.

Молодий, прекрасний Вебон!
Він се ранок нам приносить,
Він пускає срібні стріли.
Проганяє морок ночі
По шпилях і по долинах.
Се його палають щоки
Золотим рум'янцем вранці,
Він се з ліжка піднімає
Польовничого і звіра.

Самітний на небі Вебон!
Хоч йому пташки співали
І квітки лили в долинах
Дивні пахощі для його,
Хоч йому річки шуміли,
Темний гай лунав піснями,
Та сумний був завжди Вебон,
Самітний він був на небі.

Раз удосвіта, уранці,
В час, коли село ще спало
І туман, як білий привид,
Понад річкою проходив,
Він угледів, що в долині
Ходить дівчина — ламає
Очерет і довгий півник
Понад річкою в долині.

Вебон, дивлячись на землю,
З того часу бачив очі,
Тільки очі бачив вранці,
Як два озера блакитних
В очереті — вони сяли,
І красу очей небесних
Полюбив прекрасний Вебон
Через те, що був такий же
Він самотній серед неба,
Як і дівчина в долині.

Став він усміхом-промінням
їй всміхатись, гріти сонцем,
Зачаровувать словами,
Заколихувати ніжно
Тихим шелестом і шумом,
Ледве чутним співом лісу,
І її він взяв на груди,
Пригорнув до серця ніжно,
І вона на грудях в його
Загорілася зорею.
Так і досі нерозлучно

В небесах вони проходять.
Вебон поруч з Вебон-Аннонг —
Вебон і Зоря Світання.

На крижаних горах-кручах,
В царстві трусика Вабассо,
Жив собі Кабібонокка.
О, се він, маляр невтомний,
Восени кладе на листя
Фарби жовті і червоні.
О, се він приносить хуги,
По лісах свистить і виє,
Стелить кригу на озера
І жене на теплий Південь
Чайку, чаплю і баклана
В очерет густий на гнізда,
На лимани — тихі води.

Вийшов раз Кабібонокка
Із своїх палат крижаних,
Поміж горами-ярами,
Полетів він геть на Південь,
Понад тундрами німими.
І його волосся чорне,
Наче хвилі в час зимовий,
Наче річка каламутна,
По землі за ним неслося.

В осоці між очеретом
На замерзлих білих тундрах
Мешкав Шингебіс відважний.
Він самотньо в білих тундрах

Зимував всю зиму люту,
Бо брати його десь грілись
У країнах Шавондазі.

І розгніваний на його
Закричав Кабібонокка:
"Хто посмів мене зневажить?
Вітра Півночі зневажить?
Хто насміливсь тут остатись,
Як і Вава, і Шух-шух-га,
Як і дика гуска, й чапля
Вже давно сидять на Півдні?
Зараз я піду до його
І вігвам його зруйную".

І до ворога по тундрі
Йде вночі Кабібонокка,
Насипа намети снігу,
Виє в комині вігваму,
І трясе його, і люто
Розрива запонки дверні.
Не боявся і не слухав
Шингебіс Кабібонокки!
Червонів огонь в вігвамі,
Смачно їлась сита риба,
І лилася вільно пісня.

А коли Кабібонокка
На порозі показався
І наповнив всю оселю
Своїм подихом крижаним,
Шингебіс лише поліно

Злегка в огнищі поправив,
Щоб огонь горів ще дужче
Та рясніше сипав іскри,
І почав він знову пісню.

З лоба, з кіс Кабібонокки,
З кіс, покритих білим снігом,
Стали капать краплі поту,
Як з дерев або із хати
Краплі капають весною.
Переможений сим жаром,
Роздратований сим співом,
Знявся він і кинувсь в поле
Через багна та озера.
І над тундрою лукаво
Звав він ворога, щоб битись.
Та безбоязно, спокійно
Вийшов Шингебіс боротись.
І над тундрою до ранку
З Вітром Півночі він бився,
Бився кігтями до ранку,
Всю ніч з ворогом боровся.
І без сил Кабібонокка
Повернув в свою країну
І ганебно біг по тундрах
В царство трусика Вабассо,
А за ним услід неслися
Регіт, посміхи і пісня.

Шавондазі, ситий, сонний,
Жив далеко геть на Південь,
Де в дрімотнім блиску сонця

Цілий рік панує літо.
Се весною він на Північ
Посилав пташині зграї,
Посилав Авейсо, Шошо,
Посилав Опечі, Ваву,
Посилав тютюн і дині,
Виноград в рожевих гронах.
Дим із люльки Шавондазі
Злегка парою-туманом
Обгортав шпилі і гори,
І розкошами без краю
Напував повітря тепле.
Блиск тремтячий дав озерам
І приніс з собою літо
В тихий світлий місяць квітень.

Безтурботний Шавондазі!
Та були хвилини чорні
І в житті його ясному.
Раз дивився він на Північ,
На степи пустельні, дикі.
Там він дівчину угледів
На весь степ одну, самотню.
Стан гнучкий, стрункий, високий...
Сяє зеленню убрання,
Коси сяють блиском сонця.

День за днем дивився потім,
День за днем зітхав він палко,
День за днем все більше серце
Розпалялося коханням,

Та занадто був лінивий,
Нерішучий Шавондазі.
Так, лінивий, надто ситий,
Щоб благати в неї щастя
І кохання домагатись.
Тільки здалека він палко
Міг дивитись і зітхати.

Дні ж плили, і ось він глянув,
Раз на Північ глянув вранці
І угледів, що посіклись
Русі кучері у неї...
Наче перший сніг, біліють.
"О мій брате із Півночі,
З краю тундр, з країн Вабассо,
Ти се в мене взяв кохану,
Заманив її казками,
Закохав, Північний Вітре".

Так нещасний Шавондазі
Виливав свої страждання
І зітхав, нудився світом,
І блукав — Південний Вітер.
І наповнилось повітря,
Наче снігом, білим пухом,
І летіли білим пухом
Русі кучері дівочі.
І ніколи Шавондазі
Вже не бачив їх в долині.

О, химернику нещасний!
Не на жінку ти дивився,
Не по дівчині зітхав ти,

То була кульбаба проста,
Ти дививсь на неї доти,
Доти глибоко зітхав ти,
Доки віку не згубив їй,
Доки, ніжну, не розвіяв
Над зеленими лугами...
Бідний, бідний Шавондазі

III

ДИТИНСТВО ГАЯВАТИ

Гей, в давно минулі роки,
В час далекий, предковічний
Прямо з місяця скотилась
Раз колись до нас Нокоміс
В тихій сутіні вечірній.

Забавлялася Нокоміс,
Забавлялась і гойдалась
На зеленім винограді,
А суперниця Нокоміс
Із-за заздрості своєї
Пополам перерубала
Гілочки тонкі під нею,
І на Мускоде упала,
На зеленую долину,
Замираючи від жаху,

Літнім вечором Нокоміс.
"Подивіться, подивіться:
З неба зіронька скотилась!"
Говорив народ на селах.
Вже не дівчина Нокоміс
У ті дні була — і швидко
Влітку місячної ночі
Народилася Венона
Між лілеями на моху;
І в долині, як лілея,
Виростала безтурботно.

А коли струнка, висока
Стала дівчина Венона
І зрівнялася красою
З сяйвом місяця ясного,
Схвилювалася Нокоміс
І наказувати стала:
"Ой, лякайся, бережися
Меджеківіса, Веноно,
Ти не вір йому ніколи,
Не гуляй одна в долині,
Не лягай в траві, в лілеях".

Не послухала Венона,
Не послухала поради.
І до неї Меджеківіс
Тихо ввечері підкрався,
Нахиляючи без шуму
На лугу квітки і трави.
Там прекрасная Венона
На траві одна лежала.
Там знайшов її лукавий

Вітер Західний, і став він
Воркувати, наче голуб,
Зачаровувать Венону,
І Венона породила
Сина милощів і смутку,
Сина тайни — Гаявату.

Так родився Гаявата,
А лукавий Меджеківіс,
Хитрий, лютий Меджеківіс
Вже дочку Нокоміс кинув...
І недовго потім билось
Ніжне серденько Венони;
Швидко вмерла вона з туги.
Довго билася над нею,
Довго плакала Нокоміс:
"О, чому жорстокий Погок
Не мене узяв в могилу?
Краще б я в землі лежала!
Вагономін, горе, горе!.."

Там, де плеще Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Оселилася Нокоміс.
За її вігвамом, ззаду,
Темний ліс стояв стіною,
Вічно темні нетрі сосон
І ялин в червоних шишках.
Перед ним прозорі хвилі
На пісок лилися з шумом.
В блиску сонячнім горіло,
Як в огні, Велике Море.

Тут Нокоміс доглядала
І виховувала хлопця...
Тут зробила і зв'язала
Із кори йому колиску,
Намостила моху в неї,
Трав болотяних підклала
І гойдала Гаявату,
Промовляючи суворо:
"Ева-ія, совенятко,
Що там світиться в вігвамі
І чиї блищать там очі?!
Ева-ія, совенятко!"

І