Генрі Водсворт Лонгфелло - Пісня про Гайавату

багато розказала
У сі дні йому Нокоміс
Про зірки, що сяють тихо,
Показала Гаяваті
Золоту мітлу на небі —
Ішкуду в огнистих косах,
Показала танець смерті
В час північний, в час зимовий,
Вояків відважних тіні,
Чорні тіні в зброях, в перах,
Показала Гаяваті
Путь всіх привидів і духів —
Білу путь на темнім небі,
Повну привидів і духів.

І сидів в вігвамі хлопчик
Вечорами теплим літом,
Слухав шемріння соснове,
Слухав тихий плескіт моря,
Згуки дивних слів і співу:
"Мінні-вава!" — ліс співає,
"Медвей-ошка!" — плещуть хвилі.

Бачив мушку Вава-тейзі,
Що блищить, як іскра біла,
Сяє в сутіні вечірній
Над травою і кущами.
І кричав, співав він мушці,
Як Нокоміс наказала:
"Вава-тейзі, Вава-тейзі,
Мушко, крихітко блискуча,
Потанцюй мені, маленька,
Посвіти мені хвилинку,
Поки в ліжечко я ляжу".

Бачив, як на Гітчі-Гюмі,
Відбиваючись у водах,
Повновидий місяць сходив,
Бачив плями й тінь на ньому
І питав: "Нокоміс! Що то?"
І вона відповідала:
"Раз один вояк сердитий
Підхопив стару бабусю,
І вночі на небо кинув,
І закинув аж на місяць!
Так вона там і лишилась".

Бачив райдугу на небі
І питав стару Нокоміс:
"Що то сяє там, бабусю?!"
А Нокоміс говорила:
"То квітки цвітуть на небі,
Всі квітки лісів зелених,
Всі квітки боліт і луків.
На землі, коли зів'януть,
Розцвітають знов на небі".

Як вночі він сов почує,
Вий і регіт в нетрях лісу,
"Хто се, хто? — кричить він з жаху,—
Я боюсь його, Нокоміс!"
А Нокоміс говорила:
"Се зібрались в лісі сови
І по-своєму белькочуть.
Се гризуться совенята".

Так навчилося хлоп'ятко
Розуміть пташину мову
І узнало всі їх тайни:
Як вони звивають гнізда,
Як живуть вони зимою.
Часто з ними розмовляло,
Звало всіх: "Мої курчата".

Потім став він розуміти
Мову звірів і дізнався
Про ім'я їх, про їх тайни:
Як бобер будує хатку,
Де хова горішки білка,
Чом така моторна сарна,
А Вабассо — полохливий.
Часто з ними розмовляв він,
Звав "братами Гаявати".

І невтомний оповідач,
Щебетун, хвастун великий,
Ягу, вірний друг Нокоміс,
Що багато бачив світу,
Лук зробив для Гаявати,
Лук із ясеня, а стріли
Із міцних гілок дубових.

І сказав він Гаяваті:
"Ну, іди, мій сину, швидше
В ліс, де водяться олені,
І забий для мене сарну
З кучерявими рогами".

Гордо взяв свій лук і стріли
Гаявата і відважно
В ліс пішов.
Пташки на вітах
Щебетали Гаяваті:
"Не стріляй нас, Гаявато!" —
Так співав, благав Опечі.
"Не стріляй нас, Гаявато!" —
Так співав, благав Овейса.

А над ним униз і вгору
Білка бігала на дубі
Між гіллям, зеленим листом,
З кашлем плигала, сміялась
І, спинившись, проказала:
"Змилуйсь, змилуйсь, Гаявато!"

Полохливий білий трусик
З стежки кинувся тікати,
Став здаля на задні лапки
І звернувся до мисливця,
Хоч і в жарт, але лякливо:
"Змилуйсь, змилуйсь, Гаявато!"

Та не слухав Гаявата,
Наче сонний, йшов він лісом,
Про оленя тільки думав,
Слід його шукав очима,
Слід, що прямо йшов до річки,

Що до броду йшов по стежці.
За вільховими кущами
Він присів і ждав оленя.

І з гущавини два роги
Піднеслися над кущами,
Піднеслися ніздрі вгору,
Очі блиснули крізь листя —
І олень спокійно вийшов
На дорогу. На дорозі
Пробігали світло й тіні.

Наче лист легкий берези,
Билось серце Гаявати.
На одно коліно ставши,
Він націлився в оленя.
Тільки гілка колихнулась,
Загойдавсь листочок тільки.
А олень вже стрепенувся,
Відхитнувшись, вдарив в землю,
Затремтів, підняв копито
І вперед подався зразу.
Він ішов назустріч смерті!
І осою заспівала,
І вп'ялась стріла в оленя.

Біля броду під дубами
На траві лежав він мертвий.
І навіки заніміло,
Перестало битись серце,
Та зате у Гаявати
Так і рвалося від щастя
В ту хвилину урочисту,

Як вертався він додому,
А його стрівали Ягу
І Нокоміс привітанням.

Із оленячої шкури
Плащ йому пошила баба
І пішла гостей скликати,
Щоб вітати Гаявату.
На веселому бенкеті
Всі сусіди Гаявату
Звали сильним і відважним —
Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі.

IV

ГАЯВАТА І МЕДЖЕКІВІС

Пронеслись літа дитинства,
Ось і виріс Гаявата;
Гри і забавки дитячі,
І старих глибокий досвід,
Полювання і роботу —
Все збагнув і зрозумів він.

Жваві ноги Гаявати!
Пустить він стрілу із лука,
Поженеться за стрілою —
І стріла лягає ззаду.
Дужі руки Гаявати!
Десять раз без відпочинку
Міг він лук тугий зігнути,
Легко так, що доганяли
В лет одна другую стріли.

Рукавиці Гаявати,
Рукавиці Мінджикевон
Із оленячої шкіри
Мали силу неймовірну.
Міг він скелі руйнувати,
Розтирать каміння в порох.
Мокасини Гаявати
Із оленячої шкіри
Мали дивні чари-вдачу:
Прив'язавши їх на ноги,
Прикріпивши ремінцями,
З кожним кроком Гаявата
Міг робити цілу милю.

Про свого, бувало, батька
Він розпитує Нокоміс...
І Нокоміс розказала
Все онукові, що знала.
Розказала про Венону,
Про її прекрасну вроду,
Як її лукаво зрадив
Віроломний Меджеківіс...
І, як вугіль, загорілось
Гнівом серце Гаявати.

І промовив Гаявата:
"Я до батька йду, Нокоміс,
Я провідать його хочу
В царстві Західного Вітру
Біля брами, там, де Захід".

Із вігваму він виходив
У далекую дорогу
В рукавицях, Мінджикевон,
І в предивних мокасинах.

Все його убрання пишне
Із оленячої шкури
Зерном Вампуму покрите
І в щетині їжатеця1.
І гойдаються у його
Над чолом орлячі пера.
За плечем у його висять
Із гілок дубових стріли,
Вкриті перами майстерно
І оправлені у яспис.
А в руках його пружастий
Лук із ясеня, зігнутий
Тятивою з жил оленя.

Обережная Нокоміс
Говорила Гаяваті:
"Не ходи, о Гаявато,
В царство Західного Вітру:
Він уб'є тебе лукавством
І загубить чарівництвом".

1* — Дикобраза

Та відважний Гаявата
Не послухався поради
І пішов собі з вігваму,
І щокрок робив він милю.
Хмурим ліс йому здавався
І палким, душним повітря,
Повним диму, повним чаду,
Як в пожежу лісу, прерій.
Наче вугіль, розпікалось
Гнівом серце Гаявати.

Так ішов він далі, далі,
Все на Захід, все на Захід,
Легше дикого оленя,
Легше сарни і оленя
Переплив він Есконабо,
Переплив і Міссісіпі,
Степові минув він гори,
Степові минув країни
І Лисиць, і Чорноногих
І прийшов до Гір Скелястих,
В царство Західного Вітру,
Де сидів на верхогір'ях
Всіх Вітрів Владика дужий,
Стародавній Меджеківіс.

З тайним жахом Гаявата
Перед батьком зупинився:
Дико хмарами в повітрі
Розвівалося у його,
Як сніги, волосся сиве.
Як сніги, воно блищало,
Як вогняно-срібні коси
Ішкуди, воно блищало.

І, радіючи, угледів
Меджеківіс Гаявату:
Се життя найкращі роки
Перед ним живими встали,
Се засяла із могили
Перед ним краса Венони.

"Будь здоровий, Гаявато! —
Так промовив Меджеківіс.—
Довго ждав тебе я в гості,
В царство Західного Вітру!

Молоді літа — веселі.
Роки ж старості — як смуток.
Нагадав мені ти зараз
Мою молодість щасливу
І Венону незабутню".

Дні проходили в розмовах.
Меджеківіс все минулим
Похвалявся Гаяваті,
Хваставсь мужністю своєю
І пригадував пригоди
Та свою страшну відвагу,
Говорив, що він до смерті
Заворожений навіки.

Мовчки слухав Гаявата,
Як хвалився Меджеківіс,
І з усмішкою терпляче
Перед ним сидів і слухав.
Ні погрозою, ні рухом,
Ні єдиним навіть словом
Гаявата не озвався!
Та, як вугіль, розпікалось
Гнівом серце Гаявати.

І сказав він: "Меджеківіс!
Та невже ж ніщо на світі
Загубить тебе не зможе?"
І поважно Меджеківіс
Відповів: "Ніщо на світі,
Тільки крім тієї скелі,
Крім тієї скелі, сину".
І, поглянувши на його
Зором мудрим і спокійним,

І, спиняючи свій погляд
На його красі і силі,
Він сказав: "О Гаявато!
Та невже ж ніщо на світі
Загубить тебе не може?"

Обережний Гаявата
Не сказав йому ні слова,
Він, замислившись, промовчав
І сказав: "Ніщо на світі!
Тільки той комиш, Епоква,
Очерет отой високий".
І як тільки Меджеківіс
Простягнув до його руку,
Гаявата крикнув з жахом,
"Karo, каго! Не торкайся!"
"Годі,— кинув Меджеківіс,—
Заспокойся,— я не стану".

І пішли розмови знову,
Полились згадки-розмови...
Про товстого Шавондазі,
І про Вебона згадали.
Пригадавсь Кабібонокка,
І згадалася Венона...
Як вона на світ родилась,
Як вона умерла журно.

І озвався Гаявата:
"О лукавий Меджеківіс!
Ти се люто вбив Венону,
Ти зірвав весняну квітку,
Розтоптав її ногами!
Признавайся, признавайся!"
І признався Меджеківіс,

Тихо голову він сиву
Опустив з глибоким смутком:
Що ж, мовляв, я винен, сину.
Грізно глянув Гаявата,
Швидко встав, і в ту ж хвилину
Руку він заніс на скелю
В рукавицях, Мінджикевон.
Розломив її верхів'я,
Розтрощив її на скалки
І почав на батька кидать.
І, як вугіль, розпеклося
Гнівом серце Гаявати.

Та каміння Меджеківіс
Гнав назад своїм диханням,
Гнав їх бурею дихання,
Гнав назад на Гаявату.
Він схопив Епокву в руку,
Вирвав він її з корінням
Понад річкою із мулу.
Сатаніючи, він