Перець Давидович Маркіш - Купа

* На осонні містечко припада до землі, Як в болоті возів перекинутих валка. О, хоч хтось би увагу йому приділив, Хоч би словом до нього озвався… Яструб то — а чи вітру на сході то зойк, І засліплі дахи, мов жебрацькі долоні… О, з потятого спектра потятих зірок Всемогутньому — Руки червоні… Я б в молитві з’єднався з Тобою, Господь, Замість клясти Твою сивину, Богохульством бруднити і серце, і рот: Руки, що відмолились, Тобі простягну, І вдесяте клену: От Тобі, от!.. Як собака, хлебчи, припадай, скаженій З ран роздертої шкіри — кривавицю, гній, — Це від мене — пожертва Тобі!.. Я в базарній юрбі прислужуся Тобі, В чорній купі, що кров’ю стікає… Ти із даху свого в груди цілиш мої, Крук, старезний ватаг тої зграї… Моє серце, те серце, що молилося ревно, В спільній купі непотребу — рийся у смітнику!.. Дзьобай, длубай це м’ясо! Возами смердючими              пре воно — Перетравиш пожертву таку?.. * Геть ціпок мандрівничий для рішучого кроку, Накажи своїй правій нозі, На крові присягнися, Як шиї сокири — кашкет, Охолонь… О Всепомічний! Он спинилася чорна бідарка із людом поснулим, То кривавий наш вирок зловісний… Зворухнулося щось там іще… О нестулені ріки, ви, очі мої! Їх вихлюпую криком — це пожертва Тобі! Я — у чорній бідарці, у поснулій сім’ї, У кривавому присуді долі… Забирай мене вже, забирай мене вже, забирай… Клич, хрести, зарахуй і мене — Поголовно рабів, Поголів’я рабів Відштовхни, як завжди це робив, Я — за них відступне, Я — пожертва… * Гей, ходаче засліплений, гей,               вавилонський арфісте, У престолу Всевишнього на козенятко обміняний, В мертве місто ходи, розкриває там купа обійми!..