Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— Ні, дайте мені спокій, я повинен камеру…

— Заткни пельку, парубійко. Не смикайся.

— Що це значить? Я репортер «Берлінер Моргенпост». Тут, у внутрішній кишені, моє посвідчення.

Жандарми повалили репортера на землю, заламали йому руки за спину й витягли з внутрішньої кишені піджака документи. У повному розпачі Фріц Фердинанд дивився, як камеру кинули на бруківку й почали шпурляти ногами. Корпус тріснув, і один із жандармів заходився уважно вивчати внутрішність підозрілого апарата. За деякий час він здався.

— Нічого не знайшов, пане полковнику. Здається, цілком звичайна камера.

— Природно,— прохекав Фріц Фердинанд.— Я фоторепортер. Я працюю в «Берлінер Моргенпост». Ви дарма мене затримали.

Тиск на спину послабився.

Журналіст підвівся на ноги й обтрусив жилет від пороху.

— Хто тепер заплатить мені за збиток? — застогнав він, дивлячись на розбиту камеру.— Це була моя особиста власність, і, до того ж, дуже дорога. Як же я тепер напишу статтю?

Полковник знизав плечима:

— Мені шкода. Ми мали переконатися, що замах вчинили не ви,— він повернув Фріцу Фердинанду репортерське посвідчення.— Ми чули, що ви щось гукнули імператорові, а потім пролунав постріл. Із приводу відшкодування збитку вам належить звернутися до головного управління карної поліції на Ратаусштрассе. А тепер ідіть звідси,— і він розвернувся до розбурханої юрби.

Фріц Фердинанд озирнувся на вхід до музею.

Імператора й імператрицю саме вкладали на ноші, щоб занести всередину будинку. Обличчя гвардійців, які дивилися на тіла, скам’яніли. Хтось крикнув, і слова пронеслися по юрбі зі швидкістю вітру.

«Імператора вбили».

«Імператора вбили».

Два дні потому, понеділок, 7 червня 1895…

К арл Фрідріх фон Гумбольдт читав за сніданком понеділковий номер газети. Обличчя його було похмурим. На титульній сторінці великими літерами було написано: «Убито імператора Вільгельма II. Мерзенний замах на вінценосну пару, мабуть, учинили соціалісти. Невже Німеччина стоїть на порозі громадянської війни?»

Оскар ледве шию не скрутив, щоб прочитати, що там написано. Складно було повірити в те, що відбувається. Позавчора вони були в університеті в директора Шпренглера, і дорогою назад їх наздогнало повідомлення про вбивство. Спочатку Оскар вирішив, що це помилка, але вони ще не дійшли додому, коли з’ясувалося, що це страшна реальність. Якийсь ненормальний застрелив імператора й імператрицю, можливо, підштовхнувши цим країну до громадянської війни. Вони всі відчували, що відбувається щось жахливе. Тепер, коли про це чорним по білому написали в газеті, передчуття стали ще гіршими.

— Неймовірно,— пробурмотів дослідник.— Цього не може бути.

Еліза підлила Гумбольдту чаю.

Погляд Шарлотти був серйозним:

— Той, хто це зробив, був відмінним стрільцем. Тут сказано, що Вільгельм і Вікторія померли на місці. Прибулі лікарі тільки констатували смерть.

— Господи, як страшно,— зітхнула Еліза.

— Погано, що нікого не спіймали. Злочинець зник безвісти.

— Тут написано, що це соціалісти,— указав на заголовок Оскар.

— Може бути,— сказала Шарлотта.— Можливо, і соціалісти. На жаргоні журналістів це означає, що нічого не відомо. Подивися уважно, що насправді відбувається: ані свідчень очевидців, ані чогось подібного. Поліція рухається навмання.

— Як можна було так спокійно вистрілити? — запитав Оскар.— Злочинець же був оточений людьми.

— Загадково все це,— погодилася Шарлотта.— Ця людина зникла так само непомітно, як і з’явилася. Усе, що знайшли,— довге пальто та фальшиву бороду. Але є й інші дива.

— Наприклад?

— Судячи з описів, людина з листівками перебувала метрів за сто п’ятдесят від головного входу до музею. Це далеко навіть для досвідченого стрільця. Особливо зважаючи на те, що він ніде не міг установити й закріпити свою зброю. Йому довелося стріляти у висячому положенні. А він зробив усього два постріли,— це на межі неможливого,— на лобі в неї залягла глибока зморщечка.— І йому ще ніхто й не заважав при цьому. Але ж його оточували десятки витріщак. Він мав дістати зброю, прицілитися, вистрілити, перезарядити, знову прицілитися й вистрілити. Судячи з показань свідків, між пострілами було майже десять секунд. За десять секунд усі б зрозуміли, що відбувається. Чому ж ніхто не втрутився? — Дівчина озирнулася.— Якщо хочете знати мою думку, все це дуже загадково.

— А що було на листівках? — поцікавився Оскар.— Що там було написано?

— Ось що пишуть,— відповіла Шарлотта й узяла частину газети, яку дослідник уже прочитав.— «У розкиданих листівках містилася всіляка інформація — від любовних послуг до закликів нелегально видаваної газети «Уперед!», центрального органу соціал-демократів Німеччини. Газетні вирізки були датовані різними числами, але в усіх них було підкреслено місця, де йшлося про падіння монархії. Хоча наступний обшук редакцій не виявив ніякого зв’язку із замахом, проте, контори було закрито, і редакторів заарештовано. Рейхсканцлер і прусський прем’єр-міністр Хлодвіг Гогенлое заявив, що закон проти соціалістів знову набуває чинності й будь-які підривні й антинаціоналістичні дії будуть придушуватися збройними силами».

— Закон проти соціалістів? — насупився Оскар.

— Дослівно він називається «Винятковий закон, що забороняє діяльність соціалістів»,— пояснила Шарлотта.— У минулому цей закон викликав масу невдоволення. Він діяв від 1887 до 1890 року і забороняв усі соціалістичні організації та їхню діяльність. Отто фон Бісмарк уважав робочі партії та профспілки ворогами імперії й хотів позбутися їх за всяку ціну. Коли в 1878 році на Вільгельма І, дідуся Вільгельма ІІ, вчинили два замахи, Бісмарк обвинуватив у них соціал-демократів і використовував їх як привід заборонити партію. Природно, всі ці заяви були явною неправдою. Макс Гедель і Едуард Нобілінг, як довели, були не соціал-демократами, а звичайними злочинцями. Але все ж таки Бісмарк скористався істерією, що охопила всіх після замахів, щоб змусити рейхстаг прийняти закони проти соціал-демократів. Але він