Федір Федорович Чешко - Іржава доля

Надвечір того ж дня додибали ті подорожні до якоїсь зачуханої сільської корчми, і почали там розповідати, як їх сатанинська сила від татар врятувала. Слухали люди їхню розповідь, дивувалися; здебільшого, звичайно, не вірили, однак трапилася там свята людина, що застерегла: «Від нечистої допомоги добра не буде». Слівце за слівце — зчинилася суперечка; потім — сварка; потім — мало не бійка… А коли усі сяк-так вгамувалися, корчмар нагримав на подорожніх-прийдешніх:

— Нині, — начебто сказав корчмар отим приязникам залізної баби, — дідько з вами, ночуйте вже, але завтра на світанку щоб духу вашого не лишилось в моїй корчмі. До моєї корчми, — начебто ще сказав їм корчмар, — приходять люди богобоязкі; приходять їсти-пити та ніч перебути у спокої, а не слухати, як вихваляють відьомську силу. У моїй корчмі, — начебто повів він був далі, але хтось з подорожніх вишкірився злостиво, перебив:

— От розспівався! «Моя корчма, моя корчма…» Та нехай вона горить синім полум’ям, твоя дорогоцінна корчма разом з тобою та з твоїми богобоязкими!.. Та хоч би навіть і з нами разом — аби тільки згоріла!

Так і вийшло.

Коли полягали спати (як оце ми зараз), корчма раптом спалахнула з чотирьох кутів, та так, що усі, хто там був, живцем спеклися-засмажились. Вогонь — небачений, блакитнуватий, радісний — хутко перекинувся на довколишні садиби, і невдовзі димом-кіптявою пішло все село разом з млином, зеленими садками та божою церквою. І разом з майже всіма людьми. Тільки лише й врятувалося з тамтешніх сельчан, що п’ятеро чи семеро — то по-різному кажуть. А на світанку біля згарища бачили дивовижні сліди — ніби й людина пройшла, але така важка, що на кожному кроці вгрузала в землю аж по кісточку. А ще кажуть…

Олесь вже не слухав, що там ще кажуть про ту страхітливу бабу. Нащо слухати, коли все одно брехня? Звідки, наприклад, відомо про всілякі розмови у корчмі — хто там на кого гримав та хто і на кого вишкірявся — якщо геть усі ночувальники спеклися живцем? Звичайнісінька побрехенька. А шкода. Хіба ж та залізна баба така вже страшна? Ні. Навіть скоріш навпаки. Бо буває й так, що від кого завгодно згодишся прийняти допомогу, навіть коли знатимеш, що за якусь часину після цього згориш живцем. Та подаруй йому, Олесеві, хоч янгол, хоч нечиста сила бодай годину Оленчиної любові, він би за таке щастя на будь-які тортури погодився, ще б руки добродійникові розцілував!

Ох, Олена-Олена… Мабуть, з нею також без нечистої сили не обійшлося — інакше чого ж так припала до душі ця смаглява худенька дівчина? Точніше — не дівчина вже, але звати її жінкою (чужою жінкою!) надто боляче. Як спокійно розміркувати, то й нема в ній нічого особливого. Такий собі замірок тендітний (дмухни — переломиться або по вітру полетить). От хіба лише очі її… Величезні, сірі, прозорі, але на дні своєму заховали щось невимовне, загадкове, для чого і назви нема.

Але ж причина, мабуть, не в очах. Мабуть, усе набагато простіше, і якби того пам’ятного вечора Олесь побачив біля ставка не Олену, а іншу, то в іншу б і закохався. Сонце тоді лише крихітний окраєць свій не встигло ще сховати за далекими кручами; в небі палала пожежа, і ставок перетворився на величезну чару, сповнену небесним вогнем. А на березі, виструнчившись, стояла вона… Перш, ніж Олена його помітила, хлопець встиг впасти в густу росяну траву і потім незліченні століття підкрадався, повз, страхаючись навіть дихати, захлинаючись розпачем: не встигне, не побачити йому більше тієї краси…

Він встиг. Олена навіть не ворухнулася — так і стояла, підставляючи лагідному вітерцю своє пружне засмагле тіло, по якому повільно скочувались мокрі загравні відблиски. І Олесь довго-довго дивився на невеличкі задерикуваті груди, на тверді стегна — на все те, чого ще ніколи в житті не бачив, що тільки уявляти собі міг у хлоп’ячих напівснах-напівмріях…

Вона так і не дізналася, чим стала в той вечір для Олеся. Та хоч би й дізналася — це б нічого не змінило. Хіба міг їй сподобатись отой непоказний сусідський хлопчина, майже підліток, який досі не позбувся щенячої непевності рухів?! От Петро — то вже зовсім інша справа. За Петром сумують мало не всі дівки їхнього села, та й не тільки їхнього і, до речі, не тільки дівки. Високий, широкоплечий, з лиця гарний, ще й балакучий, ще й витівник — з таким не занудишся. От і крутяться коло нього, дурепи, немов ті мухи коло коров’ячого коржа. І Олена, кажуть, як второпала, за кого сватають, то аж засяяла з радощів. Така ж дурепа, як і усі: їй аби тільки довбня якнайвища та чуб щонайгустіший, а що під тим чубом розуму не більше, ніж у дірявій макітрі, то байдуже. Ну, нічого, нічого. Наплачеться ще, схаменеться, та вже пізно буде. А Олесь справді роки через три побереться собі з Чепуренковою Настусею (теж гарна дівка, конопата тільки та трошки капловуха, а так нічогенька) і буде з нею любитися. А Олена нехай заздрить та ремствує, що випросила собі у бога не того з братів, котрого варто було. І нехай — так їй і треба.

Але поки що ремствувати на долю приходилося Олесю. Олена ж і не збиралася сумувати — жваво вовтузилася, хихотіла поряд з Петром, який вже припинив свої залякування і шепотів до неї щось дуже смішне. Від того Оленчиного хихотіння Олесеві стало так прикро, так захотілося плакати, що він незчувсь, як заснув там, де сидів: просто неба та на голій жорсткій землі, біля воза, від якого гірко тягнуло дьогтем, перестиглим житом та сивим пухнастим пилом. Наснилося йому щось химерне. Власне, то був не сон, а якась хвороблива маячня. Ніби душа Олесева вивільнилась-таки з-під влади стомленого розуму і заволала, завила скаженим вовком, не в змозі стримати непереборний гнітючий розпач. І хтось почув її несамовите волання. Хто? Не зрозуміти, не роздивитися, бо якийсь дивний повзучий морок насувається, клубочиться, топить у собі пласкі невиразні тіні якихось нікчемних видінь, і раптом…

Та ні, не раптом. Поступово, неквапно тьмяні невиразні пасма сплелися у щось певне, тверде і… живе. Не людина, не звір — мара, потвора якась, втілений жах показав Олесеві своє обличчя. Викуване з важкого сірого заліза, над’їдене іржею, сліпе й безносе, воно насувається, кривить у мертвій посмішці ікласту щілину