Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

хотілося схопити її і перекинути догори дригом. Ану як скаже «мама» абощо…

— Кицю, скоро вже гості прийдуть, а ти ще…

Неждана лють іскрить зіпсутим дротовинням.

— Не клич мене так! Скільки можна казати?!

Вона відступає на крок, в очах, за лискучим чорним пасмом — боязка дитинна образа.

Він зітхає, пригортаючи її до себе.

— Та вибач, вибач, це мене щось перемкнуло… Ну ти ж знаєш, я не люблю, коли ти мене так звеш…

Тоненькі пальчики легко смикають його за пелехаті бакенбарди, котрі Міла у запалі веселощів чомусь називала пейсами.

— Та що ж я зроблю, коли ти і справді, як кіт… Сичиш, пирхаєш, а раптом що, так і дряпнути годен — ну котисько ж і є…

Вона притискається щільніше і хапає його губами за вухо.

— Мня-яу… — виголошує він.

У двері дзвонять.

— Ну от… — вона легко вивільняється, — давай, біжи перевдягайся. Я відкрию.

Не слід було отак гиркати на неї. І справді, чого це він раптом? Міла готувалася до його дня народження, немов до іспиту, онде навіть крученики на шпичці, його улюблені, насмажила… Хіба ж вона винна, що його просто перед вечіркою спіткала гірка задума? Треба буде купити їй щось, якусь приємну дурничку, вона завжди радіє з того, як школярка — любовній цидулці…

Усміхаючись, Ян заходився порпатись у шафі. Який же це дідько з’їв його піджак? А нові вельветові штани? Ага… Це ж Міла тут усе поскладала — ну і нащо, питається? Знайшовши врешті деталі свого гардеробу, Ян похапцем убрався і зиркнув у дзеркало на внутрішньому боці шафчиних дверцят. Смаглявий красень, оздоблений бакенбардами, в модному піджаку і вельветових штанях: присипати зеленню і — до столу… Він тихо пирхнув, уявивши таку собі парадну страву і поквапився до вітальні — не можна змушувати гостей чекати, бо й справді, зроблять з ювілянта який форшмак…

— Прр-ривіт, волоцюго! — гуркотнуло в кімнаті.

Його колезі Казимирові Діжці слід було іти працювати капітаном на корабель — Янові ясно ввижалося, як Діжка в повну силу своєї ведмежої горлянки волає «полундра!» чи переконливо вимагає віддати кінці. Замість того він чомусь вирішив заробляти продажем ефірного часу на радіо «Драйв», і вже не один рекламодавець, оглухлий і приголомшений, став жертвою Казимирового маркетингового таланту. Янів колега і зовні нагадував ведмедя, великого, кудлатого і ласолюбного. Поряд з ним — уособлення самотніх чоловічих мрій, викроєне, либонь, з останнього «Плейбою»… Поки Ян приймав Казимирові привітання, сонцесяйна дивовижа мрійливо пропливла кімнатою, аби порозглядати Мілині цяцьки на етажерці. В погляді небесної діви — тихий безжурний дзен.

— З ким це ти? — зачудовано спитав Ян.

— Ну, е-е… — Казимир ніяково потис плечима, — Маріанна. Здається. Якось так.

Ян глузливо пирхнув.

— Ех, Казимирчику… А вона хоч розмовляти вміє? Чи так лише, на мигах?

— А знаєш, що? — обурився Янів колега. — Мені й так годиться. Моя оця… Анна-Марія, знаєш, яка вона, ну… — він штовхнув друга під ребра, аж той гойднувся, — а чого ще хотіти?

— Ох, Казимирчику… — зітхнув господар, — давай я тобі краще чогось наллю, бо сил моїх нема на тебе і твої амури… Міла!

Ага, он вона де, його домашній янгол в ясно-блакитній суконці, ставить на стіл Янові улюблені келихи кольорового богемського скла. Погляд — уважний і ласкавий…

— Міло, а де в нас вермут?

— В холодильнику. Я принесу.

За хвильку Ян вдячно прийняв до рук пляшку і налив товаришеві прохолодного білого вермуту з присмаком осіннього лісу.

— Слухай-но… — оперним шепотом розпочав Казимир… — а коли ти…?

Дзвінок.

— Зараз! Лише двері відчиню!

На порозі — Янова пестунка, молодша сестра Марічка зі своїм законним чоловіком на ймення Франц Канюк. Чого вони побралися — то для Яна і досі була страшна і незбагненна таємниця. Вона — іронічна красуня на тонюсіньких «шпильках»; він — марудний педант, з гидливим виразом широкого лиця. Він був лікар, до того ж лікар комерційно успішний, тож Марічка не мала чим журитися, але Янові все ніяк не вдавалося зростити в собі щиру прихильність до свояка.

— Привіт, Янчику! — з радісним зойком сестра повісилась йому на шию. — Як я тебе вітаю — то страшне! Твоє свято — моє свято, твої подарунки — мої подарунки! Ой, та жартую! На, тримай!

Марічка тицьнула йому оздоблений стрічечками пакунок — то виявилася груба книжка, прикрашена негритянськими пиками та саксофонами.

— Міцного здоров’я! — вагомо додав Франц, потискаючи ювілянтові руку. Лікарева велика долоня, несподівано м’яка, як теплий віск, і Ян відсмикнув свою руку так швидко, як дозволила власна убога чемність.

Привітавшись із Казимиром, Франц одразу ж узявся докладно оповідати про останню гру в сквош з якимсь видним діячем з Градчан; Діжчина пасія, розчувши слово «міністр» хижо поводить ніздрями, присуваючись ближче до оповідача.

Щойно Ян простяг був руку до пляшчини, пролунав іще один дзвоник.

— А кого ми чекаємо? — прогуркотів Казимир.

— Та ж Мартина, — зітхнув Ян, прямуючи до дверей.

— А, цей твій жахливий друг… — тихо поскаржилась Міла.

Ян глипнув на неї з позірним обуренням, вона скривджено усміхнулась у відповідь. Мартин Цуг вже неоднораз ставав предметом їхніх дозвільних сперечань. Бо ж і справді, він таки був жахливий — єдиний з Янового класу, кого принадила брудна і невдячна служба правоохоронця. Був він, до того ж, кремезний, запнутий в чорну шкіру, з лискучим голеним тім’ям, схожий водночас на затятого рокера і найманого душогуба.

— Здоров, Янку! Вибач, мене тут затримали справи е-ее… карного характеру.

І попри все, він умів посміхатися привітно і приязно, мов маля над розбитим горнятком.

— До нас завітала Кримінальна Хроніка! — зраділа Марічка. — Як там твої небіжчики?

— Та… не скаржаться, — одповів Мартин, обтрушуючи мряку з плаща. — Десь тут я мав для тебе, Янцю, подарунка…

Ніяково всміхнувшись, прибулець заходився порпатись у кишенях. За мить на світ з’явилися великі й страшезні на вигляд наручники. Гості зареготали, Міла бридливо закотила очі.

— Ой, це звичайно, не воно… але, коли тобі треба, то можу віддати, — Мартин запитально глянув на іменинника, — ні? Е, дурний! Я тут одних знаю, з руками б відірвали…

Нарешті Мартинові вдається знайти подарунка — пляшку зеленої розкоші, що її варять з дикого гірського полину.

— Не знаю навіть… Це, в мене тут — речовий доказ, — вагаючись, промовив гість, — доказ моєї невмирущої поваги до іменинника. На ось, тримай, паскудо!

Ян дбайливо взяв до рук пляшку абсенту, уявляючи собі тихі посиденьки на горищі в товаристві однодумців. Ні, Мартина просто неможливо не любити…

— Ну то що?! — гримнув Казимир. — Слід би вже й випити за винуватця? Ану бігом — склянки догори!

Діжка