Михайло Булгаков - Майстер і Маргарита

тенор Берліоза лунав у безлюдній алеї, і в міру того, як Михайло Олександрович забивався в нетрі, куди може забиватись, не ризикуючи скрутити собі в’язи, лише дуже освічена людина, — поет дізнавався дедалі більше цікавого та корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога й сина Неба та Землі, і про фінікійського бога Фаммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, що його вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.

І ось саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, — в алеї з’явився перший перехожий.

Згодом, коли, чесно кажучи, було вже запізно, різні установи подали свої звідомлення з описом цього чоловіка. Порівняння їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низький на зріст, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому — що він був на зріст височезний, коронки мав платинові, накульгував на ліву ногу. Третє стисло повідомляє, що особливих прикмет у незнайомого не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих звідомлень нічого не варте.

Передовсім: ні на яку ногу описуваний невідомець не кульгав і на зріст був ані низький ані височезний, а просто високий. Щодо зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, з правого — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, черевиках. Сірий берет він хвацько заломив на вухо, під пахвою ніс тростину з чорним руків’ям у формі голови пуделя. З вигляду — мав років сорок з гаком. Рот якийсь кривий. Чисто виголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве — чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Словом — чужоземець.

Пройшовши повз лаву, на якій розташувалися редактор і поет, чужоземець зиркнув на них скоса, зупинивсь і раптом сів собі на сусідній лаві за два кроки від приятелів

"Німець", — подумав Берліоз.

"Англієць, — подумав Бездомний, — ич, і не парко йому в рукавичках!"

А чужоземець обвів поглядом високі будинки, що квадратом облямовували ставок, причому стало помітно, що він бачить цю місцину вперше і що вона його зацікавила.

Він зупинив зір на горішніх поверхах, які сліпуче відбивали пошматоване в шибках сонце, що назавжди йшло від Михайла Олександровича, потім перевів його вниз, де вікна починали передвечірньо темнішати, на щось там поблажливо посміхнувся, примружився, на руків’я тростини поклав руки, а на них підборіддя.

— Ти, Іване, — вів далі Берліоз, — дуже добре і сатирично змалював, наприклад, народження Ісуса, Сина Божого, та тільки сіль у тім, що перед Ісусом ще народилася ціла низка синів божих, як от, скажімо, фінікійський Адоніс, фрігійський Аттіс, перський Мітра. Стисло ж кажучи, то жоден з них не народжувався, і нікого їх не було, як і самого Ісуса, отож треба, щоб ти замість народження і, скажімо, приходу волхвів, зобразив би безглузді чутки про цей прихід. А то виходить із твоєї розповіді, що він і справді народився!..

Цю мить Бездомний спробував погамувати надто дошкульну свою гикавку, затримав дихання, від чого гикнув ще дошкульніше й голосніше, і тут-таки Берліоз урвав свою мову, бо чужоземець раптом підвівсь і рушив до письменників.

Ті здивовано звернули на нього погляди.

— Даруйте мені, будь ласка, — заговорив приходень з чужинецькою вимовою, хоч і не калічачи слів, — що я, не бувши знайомий, важусь... але об’єкт вашої вченої бесіди такий цікавий, що...

При цьому він ґречно скинув берета, і друзям нічого на залишалося, як підвестись і віддати вітання.

"Ні, ймовірніше француз..." — подумав Берліоз.

"Поляк?.." — подумав Бездомний.

А слід зазначити, що на поета чужоземець уже з перших слів справив препогане враження, Берліозові ж радше припав до вподоби, тобто не те щоб сподобався, а... як би це сказати... зацікавив, чи що.

— Ви дозволите мені присісти? — чемно попросив чужоземець, і приятелі якось мимохіть розсунулися; той спритно вмостився поміж них і відразу прилучився до розмови.

— Якщо мене не підвів слух, ви зводили казати, що Ісуса не було на світі? — запитав чужоземець, спрямовуючи на Берліоза своє ліве зелене око.

— Ні, слух вас не підвів, — чемно відповів Берліоз, — саме це я й казав.

— Ой, як цікаво! — вигукнув чужоземець.

"А якого чорта йому треба?" — подумав Бездомний і насупився.

— То ви були згодні з вашим співрозмовником? — поспитав невідомий, обернувшись праворуч до Бездомного.

— На всі сто! — підтвердив той, полюбляючи штуковані та фігуральні вислови.

— Диво дивне! — вигукнув непроханий співрозмовник і, чомусь по-злодійському оглянувшись і приглушивши свій низький голос, сказав: — Даруйте мою нав’язливість, але я так зрозумів, що ви, до всього іншого, ще й не вірите в Бога? — Він витворив перелякані очі й докинув: — Присягаюсь, я нікому не скажу!

— Так, ми не віримо в Бога, — ледь посміхнувшись на переляк інтуриста, відповів Берліоз, — але про це можна говорити цілком вільно.

Чужоземець відкинувся на спинку лави і спитав, аж верескнувши від цікавості:

— Ви — атеїсти?!

— Так, ми — атеїсти, — з посмішкою відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: "Ото причепився, гусак закордонний!"

— Ой, яка розкіш! — вигукнув вражений чужоземець і замотав головою, зиркаючи то на одного, то на другого літератора.

— У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — з дипломатичною чемністю сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо й давно перестало вірити в казки про Бога.

Цю мить чужоземець утнув дивацьку штуку: встав і потис спантеличеному редакторові руку, промовивши при цьому такі слова:

— Дозвольте подякувати вам від щирого серця!

— За що це ви йому дякуєте? — закліпавши очима, поцікавився Бездомний.

—