Тарас Шевченко - Гайдамаки

з мене. Скажу ще раз: Пан я над панами. Отак, сидя в кінці стола, Міркую, гадаю: Кого просить? хто поведе? Надворі світає; Погас місяць, горить сонце. Гайдамаки встали, Помолились, одяглися, Кругом мене стали, Сумно, сумно, як сироти, Мовчки похилились. “Благослови, — кажуть, — батьку, Поки маєм силу; Благослови шукать долю На широкім світі”. “Постривайте… світ не хата, А ви малі діти, Нерозумні. Хто ватажком Піде перед вами, Хто проведе? Лихо, діти, Лихо мені з вами! Викохав вас, вигодував, Виросли чималі, Йдете в люди, а там тепер Все письменне стало. Вибачайте, що не вивчив, Бо й мене хоч били, Добре били, а багато Дечому навчили! Тма, мна знаю, а оксію Не втну таки й досі. Що ж вам скажуть? Ходім, сини, Ходімо, попросим. Єсть у мене щирий батько (Рідного немає) — Дасть він мені раду з вами, Бо сам здоров знає, Як то тяжко блукать в світі Сироті без роду; А до того — душа щира, Козацького роду, Не одцуравсь того слова, Що мати співала, Як малого повивала, З малим розмовляла; Не одцуравсь того слова, Що про Україну Сліпий старець, сумуючи, Співає під тином. Любить її, думу правди, Козацькую славу, Любить її! Ходім, сини, На раду ласкаву. Якби не він спіткав мене При лихій годині, Давно б досі заховали В снігу на чужині, Заховали б та й сказали: “Так… якесь ледащо…” Тяжко, важко нудить світом, Не знаючи за що. Минулося, щоб не снилось!.. Ходімо, хлоп’ята! Коли мені на чужині Не дав погибати, То й вас прийме, привітає, Як свою дитину. А од його, помолившись, Гайда в Україну!” Добридень же, тату, в хату! На твоїм порогу Благослови моїх діток В далеку дорогу. С.-Петербург, 1841, апреля 7 Інтродукція Була колись шляхетчина, Вельможная пані; Мірялася з москалями, З ордою, з султаном, З німотою… Було колись… Та що не минає? Було, шляхта, знай, чваниться, День і ніч гуляє Та королем коверзує… Не скажу Степаном Або Яном Собієським: Ті два незвичайні, — А іншими. Небораки Мовчки панували. Сейми, сеймики ревіли, Сусіде мовчали, Дивилися, як королі Із Польщі втікають, Та слухали, як шляхетство Навісне гукає. “Nie pozwalam! nie pozwalam!” Шляхта репетує, А магнати палять хати, Шабельки гартують. Довго таке творилося, Поки не в Варшаві Запанував над ляхами Понятовський жвавий. Запанував, та й думав шляхту Приборкать трошки… не зумів! Добра хотів, як дітям мати, А може, й ще чого хотів. Єдине слово “nie pozwalam” У шляхти думав одібрать, А потім… Польща запалала, Панки сказилися… Кричать: “Гонору слово, дарма праця! Поганець, наймит москаля!” На гвалт Пулавського і Паца Встає шляхетськая земля, І — разом сто конфедерацій. Розбрелись конфедерати По Польщі, Волині, По Литві, по Молдаванах І по Україні; Розбрелися та й забули Волю рятувати, Полигалися з жидами, Та й ну руйнувати. Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили. Ярема “Яремо! герш-ту, хамів сину? Піди кобилу приведи, Подай патинки господині Та принеси мені води, Вимети хату, внеси дрова, Посип індикам, гусям дай, Піди до льоху, до корови, Та швидше, хаме!.. Постривай! Упоравшись, біжи в Вільшану: Імості треба. Не барись”. Пішов Ярема, похиливсь. Отак уранці жид поганий Над козаком коверзував. Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить, Не знав, нагинався… О боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить, Або чорнобрива в гаю заспіває… О боже мій милий, як весело жить! Сирота Ярема, сирота убогий: Ні сестри, ні брата, нікого нема! Попихач жидівський, виріс у порогу; А не клене долі, людей не займа. Та й за що їх лаять? хіба вони знають, Кого треба гладить, кого катувать? Нехай бенкетують… У їх доля дбає, А сироті треба самому придбать. Трапляється, часом тихенько заплаче, Та й то не од того, що серце болить: Що-небудь згадає або що побачить… Та й знову за працю. Отак треба жить! Нащо батько, мати, високі палати, Коли нема серця з серцем розмовлять? Сирота Ярема — сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать: Єсть карії очі — як зіроньки, сяють, Білі рученята — мліють-обнімають, Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, сміється, і мре, й оживає, Святим духом серед ночі Понад ним витає. Отакий-то мій Ярема, Сирота багатий. Таким і я колись-то був. Минуло, дівчата… Минулося, розійшлося, І сліду не стало. Серце мліє, як згадаю… Чому не осталось? Чому не осталось, чому не витало? Легше було б сльози, журбу виливать. Люде одібрали, бо їм було мало. “Нащо йому доля? треба закопать: Він і так багатий…” Багатий на лати Та на дрібні сльози — бодай не втирать! Доле моя, доле! де тебе шукать? Вернися до мене, до моєї хати, Або хоч приснися… не хочеться спать. Вибачайте, люде добрі: Може, не до ладу, Та прокляте лихо-злидні Кому не завадить? Може, ще раз зустрінемось, Поки шкандибаю За Яремою по світу, А може… й не знаю. Лихо,