Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

У школі на уроках історії до дошки кріпилася велетенська мапа, на якій, як правило, штрихуванням позначалося, «звідки пішла Руська земля». На карті були різні назви — вже згадані словени, радимичі і в’ятичі, а також дреговичі, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, іноді — бужани, волиняни і звичайно ж поляни.

З дитинства нам втовкмачували, що поляни були головними серед слов’ян. Східних, звісно.

Михайло Грушевський у своєму «Нарисі історії українського народу» тонко підмітив, що «Київ розташований на кордоні Полянської землі, на вузькому клині між землями древлян і сіверян». Грушевського — і не лише його — чомусь не насторожило, що ті, кого призначили гегемонами східнослов’янського світу, тулилися на крихітному клаптику землі, в той час як їх «менші браття» — древляни, сіверяни, в’ятичі — шикували на величезних навіть за теперішніми мірками територіях. Що ще цікаво — ті, кого прийнято називати полянами, не залишили після себе однорідної археологічної культури, тобто вони мешкали на стику декількох культур.

Звідки взагалі взялася ця назва — «поляни»? Між іншим, вона ніде не зустрічається, крім наших літописів і декількох джерел, що до них висходять. На перший погляд, походження назви абсолютно зрозуміле — слово «поле»: «занеже в поле седяху». А назви «древляни» — від слова «дерево». Тільки от навколо Києва лісів не менше, ніж біля міст древлянських — «и бяше около города лесъ и боръ великъ». Це про Київ сказано.

А найбільш приємна версія та, що назва «поляни» походить від грецького слова «поліс» — місто. Мовляв, міські вони. А «древляни», або, як їх ще називали, «деревляни», — сільські, чи що?

З’ясовується, що поляни були тихим і скромним народом — «…обычаи имяху тихъ и кротокъ», а от «Деревляни живяху зверьскымъ образомъ, жівуще скотьскы и оубиваху другъ друга». Але, виявляється, і інші — «радимичи и вятичи и северо одинъ обычаи имяху: живяху в лесе яко же всякыи звер».

Не дивно, що такі лагідні й миролюбні поляни «…быша обидими Деревляны». Дивнує те, що вони, коли хозари зажадали з них данину, зібрали її мечами, а ті відзначили, що, на відміну від їх шабель, гострих з одного боку, мечі полян були обоюдогострі, і «мечи си имуть имати и на нас дань и на инехъ странахъ».

А от археологічні розкопки показали, що саме древляни були мирними і культурними.

У їхніх могилах не знаходили зброї, зате там було повно всякого начиння з кераміки і заліза, всіляких тканин, шкіри, скла, бронзи, срібла. Були вони, виявляється, і орачами, і скотарями, і ремісниками, і торговцями, і зовсім не «живяху зверьскымъ образомъ». Так що, виходить, хтось їх дуже сильно «підставив».

Можна ще довго шукати аргументи як «за», так і «проти», але мені здається, що ніяких полян насправді взагалі не було.

З чим ще плутанина, так це з Руссю. Основна суперечка: Русь — це варяги чи слов’яни?

У літописі русь розміщена спершу поруч з чуддю, віссю та іншими народами півночі. В іншому місці — між готами і англійцями, і слід припустити, що це все ж варяги.

Але в літописі чомусь море «Варязьке» — це Балтійське море, а «Руське» — Чорне.

Під 852 роком в літописі повідомляється, що зі сходженням на візантійський престол Михайла III наша країна «…нача ся прозывати Руская земля», і вже тоді, виявляється, Русь ходила війною на Візантію. Тобто, якщо вірити «Повісті временних літ», візантійці вже знали жителів Подніпров’я під іменем «руси» — як мінімум, за 40 років до приходу варягів до Києва на чолі з Олегом. Але нижче написано, що «…от техъ Варягъ прозвася Руская земля». Так від варяг чи ні?

Вінцем епопеї під назвою «Русь» є фраза, яку в оригіналі просто страшно читати.

Її переклад на сучасну мову не набагато кращий: «А слов’янська мова і російська — одна; бо від варягів прозвали їх Руссю. А спершу були слов’янами. Хоча й полянами звалися, та слов’янська мова була. Полянами ж прозвали, бо в полі сиділи. Мова слов’янська була у них тільки». Без коментарів.

Зрозуміло одне — літописець намагається, досить кострубато, прив’язати «русь» до варягів. Але оскільки це зовсім не так, все виходить тяп-ляп. Перекручено з ніг на голову. Причина та наслідок поміняні місцями.

«Поляне, яже ныне зовомая Русь», говориться в літописі, а мені здається, що з самого початку вона «зовомая» Русь, а точніше, виключно Русь.

Слово «русь» — загадкове слово. В тому сенсі, що ніхто гаразд не знає, звідки воно взялося. Не знаю і я. Можу тільки здогадуватися. Словацький лінгвіст XIX століття Павел Шафранек стверджував, що в праслов’янській мові річка називалася «руса». Нібито звідси походить сучасне слово «русло». Цілком переконливо, але чи воно так — хтозна.

Від себе додам, що в українській мові є слово «рух» (в непрямому відмінку «русі»), що означає динаміку, і відповідне дієслово «рушити», а в російській є однокореневі їм слова «разруха», «нарушить». Течія річки, як відомо, і означає рух. Але, щоправда, може бути й таке, що «рух» жодного стосунку до «русі» не має.

Все ж на користь цієї версії говорить те, що раніше багато річок в нашій місцевості дійсно називалися Рось або Русь. Наприклад, Німан. А сьогодні у Німана є притока Россь (Рось). Найвідомішою Россю звичайно ж є притока Дніпра. А у неї самої є притока Росава.

Дуже може бути, що Россю або Руссю прозвали народ, який жив біля річок.

А от що це був за народ — тут складніше.

Всі ті нісенітниці, які пов’язані з Руссю в літописах, залишають відчуття того, що Русь і слов’яни — це