Кейт Аткінсон - Руїни бога

пташки ясно, добра погода чи ні, досить визирнути за вікно. Прекрасний день, між іншим. Обожнюю сонце, — сказала вона, заплющила очі й повернула розцяцьковане обличчя до неба.

Хто ж його не любить? Хіба що бабуся, яка ніколи не полишає похмуру вітальню в Гемпстеді і навіть вікна позавішувала цупкими бавовняними завісами, щоб світло не просочилося в дім. Чи, може, щоб темрява не втекла.

«Лицарський кодекс», який він зазубрив зі «Скаутингу для юнаків» — книжки, до якої не раз звертався в миті сумнівів, навіть добровільно полишивши цей рух, — так от, кодекс стверджував: «Шляхетність полягає в тім, щоб виконувати навіть тяжкі й непоказні завдання ревно і радісно». Напевно, розважати Іззі — саме таке завдання: що вже тяжке, то тяжке.

Він затулив очі від сонця й роззирнувся, шукаючи в небі жайворона, але він більше не з’являвся. Тедді довелося задовольнитися повітряними маневрами ластівок. Він уявив Ікара: цікаво, як той виглядав із землі? Мабуть, видавався чималеньким. Але ж Ікар — це міф? Після літніх канікул Тедді відправлять до закритої школи, тож саме час розкласти все по поличках. Батько радив:

— Будь мужнім, хлопче. Це випробування, у тому, мабуть, і суть. Ти краще не висовуйся, — додав він. — Не виривайся вперед, не паси задніх, брьохайся собі десь посередині.

Його гемпстедська бабуся (себто його єдина бабуся — Сильвіїна мати померла багато років тому) казала, що «всі чоловіки в цій родині» закінчили ту школу, мовби це був непорушний закон, записаний у сиву давнину. Тедді, певно, муситиме віддати свого сина туди само, хоча той хлопчик існував у майбутньому, яке Тедді й уявити не міг. Та й не треба його уявляти, бо в тому майбутньому синів у нього не буде, а буде лише донька Віола. Це його сприкрить, хоча він ніколи в тому й не зізнається, тим паче Віолі, яка гучно обурилася б.

Тедді відсахнувся, коли Іззі раптом заспівала і, ба більше, почала витанцьовувати: «Alouette, gentille alouette». Французької він ще не знав, тож замість «gentille» чув «жентель» — ця рослина завжди йому подобалася.

— Знаєш цю пісню? — спитала тітка.

— Ні.

— Це з часів війни. Її співали французькі солдати, — її обличчям промайнула тінь, можливо, горя, але вона радісно додала: — Слова просто страшні. Це пісня про те, як патрають бідолашного жайворонка. Очі, пір’я, лапки і так далі.

У немислимій, проте неминучій війні — війні Тедді — «Алуетт» називалася 425-та франко-канадська ескадрилья. У лютому 1944 року, незадовго до останнього рейду, Тедді здійснив аварійну посадку на їхній базі в Толторпі — його підстрелили над Англійським каналом, обидва двигуни загорілися. Квебекці пригостили його екіпаж бренді — поганеньким, але хлопці були вдячні й за те. На шевронах у них був жайворон і гасло «Je te plumerai» — тоді йому згадався цей день з Іззі. Здавалося, спогад належав комусь іншому.

Іззі зробила пірует. «Як-то чудовно буде», — сказала вона і розсміялася. Може, саме це батько й мав на увазі, коли казав, що Іззі «геть неврівноважена»?

— Перепрошую?

— Як-то чудовно буде, — повторила Іззі, — з «Великих сподівань». Ти що, не читав?

Якусь мить у неї був точнісінько такий тон, як у матері:

— Я, звісно, пожартувала. Але вже не жартую. Я хотіла сказати, день чудовний. Отлічний день, — сказала вона, смішно імітуючи вимову кокні. Потім додала, мовби між іншим: — А я куштувала жайворонка. В Італії. Там вони вважаються делікатесом. Хоча, звісно, скільки з того жайворонка наїдку? На один зуб.

Тедді стрепенувся. Його жахала думка, що цю прегарну птаху можуть вихопити з неба, і кунштовний спів урветься на півноті. За багато-багато років по тому, на початку сімдесятих, Віола відкрила для себе Емілі Дікінсон, слухаючи в межах своєї програми курс з американських студій. Вона переписала першу строфу вірша, який мав би сподобатися батькові, своїм нерозбірливим, неприборканим почерком (переписати віршик повністю полінувалася). «Розітни Жайворонка — і відкриється Музика, Зерно за Зерном сріблистим». Він здивувався, що донька про нього згадала. Таке бувало нечасто. У них було мало спільного, хіба що любов до літератури, нехай вони про неї майже ніколи й не говорили. Він думав послати їй щось у відповідь, аби підтримати діалог, — може, віршика чи просто кілька рядків. «Радості дух щасливий! Ти ж бо не пташка, ні»[1], чи «Я гімн, як жайворон, несу до неба»[2], чи «Був вільний кожну мить, як той співець долин, небесний жайворон, що знявсь на крила жваві»[3]. (Цікаво, були такі поети, які про жайворонів не писали?). Донька подумає, що він із неї кпить, вирішив він. Їй була бридка сама думка про те, що вона може чогось навчитися в батька, а може, і взагалі у будь-кого, тож врешті він написав лише: «Спасибі, що про мене згадала».

Не встиг він спохопитися, як обладунок гречних манер злетів, і в нього вирвалося:

— Тітонько Іззі, їсти жайворонків — це огидно.

— Чому ж огидно? Курчат ти їси? То яка різниця?

Під час Першої світової Іззі водила карету швидкої допомоги, тож мертвим птахом її тепер не вразиш.

Різниця величезна, подумав Тедді, але мимоволі йому стало цікаво, який жайворонок на смак. На щастя, Триксі гучно загавкала й відволікла його від цієї думки. Він схилився подивитися, що привернуло її увагу.

— Ти ба, гладун, — захоплено пробурмотів він, умить забувши про жайворонка. Тоді обережно підняв плазуна обома руками й показав Іззі.

— Це змія? — спитала вона, скривившись: змії, очевидно, не викликали в неї жодної симпатії.

— Це гладун, — пояснив Тедді, — а не змія. Взагалі-то, це ящірка.

Її бронзово-золотава луска лищала на сонці. У ній теж була краса. Чи ж було у природі щось негарне? Навіть слизняки заслуговували на певну пошану — хоча, звісно, мама з цим не погодилася б.

— Ти такий дивний хлопчик, — сказала Іззі.

Тедді не вважав себе за «хлопчика». Напевно, тітка — наймолодша батькова сестра — про дітей знала ще менше, ніж про тварин. Хто зна, чого вона до нього вчепилася. Стояло суботнє пообіддя, він саме грався в саду і складав паперові літачки із Джиммі, аж тут налетіла Іззі й потягла його прогулятися «на природі» — виявляється, вона мала на увазі стежину, яка вела від Лисячого кута до станції, себто не сказати, що то аж така дичавина.

— Прогуляємося, побалакаємо, це буде наша маленька пригода.

Тепер він, як заручник, був у її волі, а вона не вгавала і ставила йому дивні запитання: «А червів ти їв? Ви граєтеся у ковбоїв та індіанців? Ким ти