Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

які збуджували мою цікавість, — десь у кінці п’ятдесятих я знайшов перев’язані стрічками поштові листівки із зображеннями Мечеті, Храму Гробу Господнього та Стіни Плачу. Штемпелі на марках свідчили, що листівки відправили в січні сорок п’ятого з Єрусалима якомусь докторові Бенну в Берлін, але пошті в останні місяці війни не вдалося знайти адресата у розбомбленому місті. Яке щастя, що крамничка Куртхена Мюленгаупта у берлінському районі Кройцберґ дала їм притулок.

Текст, густо розмальований між рядками фігурками чоловічків та хвостами комет, прочитати було непросто; там писалося приблизно таке: «Ох і часи ж настали! Все перевернулося з ніг на голову! Сьогодні, найсправжнісінького першого березня, коли щойно розквітле століття ще ледь тримається на кволих ногах і гордо випинає свою одиницю, а ти, мій варваре й тигре, десь у далеких джунглях жадібно полюєш на свіже м’ясо, мій батько Шюлер узяв мене за руку своєю рукою Тіля Уленшпіґеля, щоб разом із моїм скляним серцем здійснити мою першу подорож канатною дорогою від Бармена до Ельберфельда над чорними водами Вуппера! Це сталевий дракон, який звивається на своїй тисячі ніг понад річкою, воду якої біблійні праведники за скромну винагороду пофарбували, зливаючи туди своє чорнило. І вагонетка летить у повітрі з безперервним гуркотом, тоді як дракон крокує на монументальних, схожих на колони, ногах. Чи міг би ти, о мій любий Ґізельгере, чиї найсолодші уста дозволили мені випити стільки щастя, так само проплисти у повітрі разом зі мною, твоєю Суламітою, — а може, мені слід стати принцом Йосифом? — чи міг би ти пролетіти зі мною понад Стіксом, рікою мертвих, яка нічим не відрізняється від Вуппера, аж поки ми, навіки юні, не згоримо у спільному падінні? Але ні, я врятована, я на Святій Землі, і належу тепер Месії, а ти загубився, ти покинув мене, ти — зрадник із незворушним обличчям, ти — варвар, ось ти хто. Я кричу від болю! А чи бачиш ти чорного лебедя над чорною річкою Вуппер? Чи чуєш ти мій плач, який лунає під мінорно настроєний синій рояль?.. Але тут ми маємо виходити, — так каже тато Шюлер до своєї Ельзи. На землі я завжди була для нього чемною дитиною».

Тепер уже, ясна річ, давно відомо, що Ельза Шюлер давно не була дитиною того дня, коли урочисто відкрили для публічного доступу першу частину канатної дороги над Вупперталем, завдовжки чотири з половиною кілометри, — на той момент Ельзі вже виповнилося добрих тридцять років, вона була одружена з Бертольдом Ласкером і мала дворічного сина, але її вік завжди корився її бажанням, і тому надіслані незадовго до її смерті, обліплені марками й адресовані докторові Бенну три звістки від неї з Єрусалима справді знали про неї все найкраще.

Я не вагався, заплатив за перев’язані стрічками листівки так звану «ціну справжнього шанувальника», і Куртхен Мюленгаупт, антикварна крамниця якого завжди була особливим місцем, утаємничено підморгнув мені.

1902

Це стало для Любека невеличкою подією, коли я, тоді ще гімназист, купив собі першого солом’яного бриля спеціально для прогулянок уздовж берега Траве, або до воріт Мюлентор. Не м’якого фетрового капелюха, не котелка, а плаского блискучого солом’яного бриля кольору жовтцю, — ці капелюхи лише нещодавно ввійшли в моду, і їх або по-аристократичному називали «канотьє», або по-простацькому — «циркулярка». Дами також уже носили прикрашені стрічками солом’яні капелюшки, хоча все ще продовжували шнурувати на собі корсети з китового вуса, і їм ще довго доведеться відвикати від цього, — на той час лише окремі з них зважувалися прогулятися перед Катарінеумом у новомодних прозорих сукнях без корсетів, чим провокували нас, старшокласників, і ми дражнили їх.

Тоді було чимало новинок. Приміром, Німецька пошта випустила марки, на яких був зображений закутий у лицарські обладунки бюст богині Германії в профіль. А оскільки всі розмови тоді велися переважно про науково-технічний прогрес, багато власників солом’яних брилів із нетерпінням та цікавістю чекали майбутнього.

Моєму солом’яному капелюхові випало дещо пережити. Я зсунув його на потилицю, коли вперше дивився на цепелін. У кав’ярні «Нідереґґер» я поклав його поряд зі свіженьким, ще теплим примірником «Будденброків», книгою, яка мала сильний вплив на бюргерську свідомість того часу. Згодом, уже студентом, я прогулював свій капелюх у нещодавно відкритому зоопарку Гаґенбека, де він разом зі мною бачив мавп і верблюдів, що вільно походжали доріжками; верблюди поглядали на мій брилик зверхньо, а мавпи — із заздрістю.

Я випадково взяв чужого капелюха у залі для фехтування, а потім забув у кав’ярні «Альстерпавільйон». Чимало капелюхів постраждали, вбираючи піт своїх власників перед іспитами. Один солом’яний бриль мінявся на інший, і я хвацько або недбало знімав його перед дамами. Потім я почав носити капелюхи зсунутими набік, як Бастер Кітон у німих фільмах; різниця була хіба в тому, що я не відчував смертельного смутку, а радше навпаки, був готовий розреготатися з найменшого приводу, — тож в університеті міста Ґьоттінґен, який я закінчив після другого іспиту вже з окулярами на носі, я вже був більш схожим на Гарольда Ллойда, що через багато років висітиме в своєму солом’яному брилі на годинниковій стрілці вежі, як у кіно, кумедно перебираючи ногами.

Опинившись знову в Гамбурзі, я став одним із носіїв солом’яних головних уборів, які зібралися в натовпі під час церемонії посвячення тунелю через Ельбу. Від Гандельсконтори до Шпайхершадта, від суду до адвокатського бюро ми поспішали в своїх «циркулярках» і махали ними, коли найбільший у світі корабель, північноатлантичний швидкісний пароплав «Імператор», виплив із гавані в своє перше плавання.

Нагода помахати капелюхом випадала доволі часто. А потім, коли я гуляв берегом Ельби біля Бланкензеє попідруки з